Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

повірити, що такий великий механізм досі працює.

— Відверніться, — пропищав Майстер Ключів.

Собакорилий та тулпароголовий демонстративно затулили Кемаля-шейха

спинами. Болбочан ліниво покрутив рукою, мовляв, відверніться, раз уже так

просять. Загін, посміюючись, розвернувся обличчями до входу. Кемаль-шейх

відкрив залізний ящик і смикнув кілька важелів. У надрах штольні загуло.

Електричні лампи блимнули. Із залізним вищанням і стукотом почав

пробуджуватися невідомий механізм.

— Най, — сказав шаман. — Можете обернутися. Щоб увімкнути ліфт, потрібно знати шифр. А його знаю тільки я.

Кемаль-шейх торкнувся кнопок із цифрами. Поряд із ящиком замиготіли

різнокольорові лампочки. Бекир як зачарований спостерігав. Уперше перед його

очима механізми давніх запрацювали. Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх

умів ними керувати. І водночас це було магією, втраченими знаннями, які Бекир

так прагнув повернути.

Угорі заскреготів метал. Звук наростав. Бекир задер голову й побачив рух.

Кабіну з прозорого пластику захищали сталеві ґрати. Вони давно втратили колір.

У деяких місцях розповзлися жовто-зелені плями.

— Нічого не торкайтеся! — рявкнув Кемаль-шейх. — Оця жовта бридота

— монстр, здатний зжерти живцем. У перші дні творення звідси намагалися

тікати оператори пускової установки — і перетворилися на живу плісняву. —

Шаман оголив зіпсуті зуби. — Якщо вона потрапить на шкіру чи в легені, то за

кілька годин ви перетворитеся на купу смердючої потерті. Але крізь пластик не

пролізе. Інструкція така: ви зайдете до кабіни, я накажу ліфту піднятися, а коли

вийдете назовні, відправлю наступну партію. Спершу люди, потім тварини.

— Ти хочеш, щоб ми забилися в цю скляну коробку? — оскалився

Шипохвіст.

— Не будь дурнем, слизьке м’ясо, — осадив його Болбочан і кивнув на

Сейдамета, — ми підіймалися, і з нами все добре.

Решта армійців закивали на слова очільника. «Не дуже впевнено», —

подумав Бекир. Перш ніж він устиг вирішити, чи боїться стародавнього

механізму, пролунав виск Ніязі, а в носа вдарив запах підпаленого хутра. Бекир

раніше за інших зрозумів, що сталося. Чи то від страху перед ліфтом, чи то від

розповідей шамана дар Чорної Корови несподівано почав діяти.

— Ти мене надурив! Це не буюки! Ти вкрав дітей! — заволав шаман. —

Тримайте їх!

Почалася метушня. Болбочан кинувся до старого. Інші армійці оточили

здоровил. Бекир бачив лише перелякані очі Чорної Корови.

— Води! Дай води!

Ніязі не зразу зрозумів, чого від нього хоче Бекир. Удвох їм удалося

відшукати пляшку й залити водою руки дівчинки. Чорна Корова осіла, Бекир

ледь устиг схопити її під руки, щоб вона не гепнулася на кам’яну підлогу.

— Досить! — пролунав голос Кемаля-шейха.

Його тримав Болбочан. Лезо ножа торкалося зморщеної шиї старого.

Собакорилий опустив руки й незадоволено загарчав. Тулпароподібний лежав на

підлозі. Поряд із ним хрипів тулпар із роздертим горлом, ще далі стогнав

відкинутий вершник.

— Ти мерзенний зрадник і брехун. Ти знехтував гостинністю. Пролив кров

у домі, що тебе прихистив, — застогнав шаман.

— Це ти брехун, Кемалю-шейху, — Болбочан важко дихав. Вуса

божевільно стрибали. — Ти знаєш пророцтво. Воно записане в сказаннях про

життя Бога Спалахів. Цей світ врятують ангел вогню й ангел життя. Дар

дівчинки свідчить, що вона обрана. А ти хотів лишити її собі.

— Її дар — випадковість. Хлопець порожній. Бог Спалахів так до нього й

не заговорив.

— Що за пророцтво? — запитав Бекир.

— Казка про джина вогню та ангела життя. Азіз-баба її сто разів

розказував, — злякано прошепотів Ніязі.

— Ти поїдеш із нами. А цей, — Болбочан кивнув у бік Майстра Ключів, —

нас підніме. Потім, коли ми вийдемо, спустить тебе. — Болбочан наказав

армійцям та дітям залізти до ліфта.

Вже у дверях кабіни він розвернувся до Майстра Ключів і сказав:

— Якщо ти зупиниш ліфт, волохате м’ясо, чи спробуєш повернути, я вб’ю

Кемаля-шейха.

Коли люди зайшли на платформу, Болбочан востаннє глянув на тулпарів і

смикнув за ручки. Двері ліфта зачинилися.

Лише через кілька ударів серця чоловіки зрозуміли, що рух їх не вбив, і

почали перемовлятися. Для всіх місця було замало. Бекира підпирали зусібіч, але

він спромігся зняти з рук і половини обличчя наклеєне хутро. Чорна Корова

втратила маску ще внизу. Довге волосся чіплялося за чужі руки. Ніязі забився

між ногами армійців й почувався більш-менш комфортно.

— Ти ще заплатиш за свою зраду, — прохрипів Кемаль-шейх. Кришталики

в шкірі зловісно блиснули. — Дешт любить чесних.

— Хто б казав про зраду? Це ти, а не я працював на Старших Братів і тягав

їм дітей. Чи ти думав, що в Кара-Тобе про це ніхто не знає?

Старий зблід і сіпнувся до Болбочана, але тієї ж миті його притиснуло до

стіни. Ліфт здригнувся, механізми засвистіли, зовні щось загуло, і вони рушили.

За якийсь час чоловіки призвичаїлися до скутості кабінки, почали вдивлятися в

тьмяний пластик та навіть кепкувати один з одного. Кемаль-шейх був втиснутий

у стіну, так що його навіть не доводилося тримати. Десь на півдорозі до виходу в

пластик вдарила жовто-зелена пляма. А потім ще і ще, наче хтось обкидував

переспілими плодами кайси. У місці доторку поверхня пузирилася, стікаючи

цівками пари, але пластик витримав, пошкодження були тільки ззовні, отруйна

субстанція не потрапила досередини кабіни. Ліфт здригнувся, заскрипів і

зупинився.

— Демон шахти! — переможно закричав Кемаль-шейх. — Кісас! Розплата.

Армійці заворушилися, намагаючись вгадати, звідки прийде наступна

атака. Болбочан протиснувся до панелі керування, він брудно лаявся і наказував

клятій кабіні зрушити з місця. Але залізо його не чуло. Бекира відкинуло до

стіни й притиснуло до пластику. Крізь каламутну завісу він побачив, як сіро-жовта хмара плісняви набула людських обрисів.