Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

ніяк не міг роздивитися. Чи міг його батько, рятуючись від бурі, як і Бекир, опинитися в шахті, що вела до Кара-Тобе? Чи було можливо, що отруйна

речовина, яка намагалась їх убити, — усе, що від нього залишилося? Ліфт знову

здригнувся, переживаючи черговий напад жовтої плісняви. Вона вже нічим не

нагадувала людину. Кемаль-шейх закричав:

— Не чіпай кнопок!

Але божевільне гупання Болбочана по панелі керування спрацювало.

Механізм набрав обертів. Ресори завищали, кабіна вирвалася з тенет плісняви.

Почувся запах паленого пластику й тертя металу, крик і гупання тіл. Рух

припинився так само несподівано, як і почався. Раптова зупинка притисла людей

до поверхонь. Десь угорі загрозливо заскреготало. Щось луснуло, кабіна

провисла, наче механізми знайшли ідеальні пази.

— Спрацював уловлювач. Підйом заблоковано, — прохрипів Кемаль-шейх, спльовуючи кров. — Люлька вже не зрушить із місця! Кісас.

— Дивіться! — несподівано озвався Ніязі. Його гострі звірині очі

побачили те, на що не звернули уваги інші. Упритул до кабіни йшли вмонтовані

в стіну залізні сходи. Нижче їх розібрали, вочевидь думаючи, що це вбезпечить

від непроханих гостей та втікачів, але тут, неподалік від виходу, сходи лишилися.

— І що? Як вибратися з цієї пластикової хріні? — Болбочан струсонув

шамана. Але той лише божевільно засміявся.

— Ніяк. Можете спробувати розбити. — У голосі Кемаля-шейха чулося

глузування. Він знав, що пластик, який витримав удари отруйної речовини, неможливо розбити.

Армійці заходилася гупати в стіни. І це було ще страшніше, ніж зупинка.

Кабіну почало трусити, але пластик не здавався. Долоні Чорної Корови знову

стали червоними.

— Стійте! — закричав Бекир, схопив руки дівчинки й спрямував їх у місце, яке показував Ніязі. Тепер і Чорна Корова закричала. Розпечене коло вирвалося з

її пальців і вдарило в стіну. Пластик обвуглився. Кабіну заповнили дим і кашель.

Підлога здригнулася. Дівчинка знову вдарила. Коли курява спала, Бекир побачив

у стіні діру.

Перш ніж чоловіки оговталися, з плеча Ніязі зісковзнув Забувайко й

прошмигнув у лаз. Його не було кілька митей. Бекир тримав в обіймах Чорну

Корову й намагався не думати, що буде, якщо вона не зможе контролювати свій

дар і продовжить стріляти. Дівчинка, стиснувши зуби, чекала на ящірку й ледь

не заплакала від радості, коли в дірі з’явилася знайома голова.

— Чисто, — прошепотів Ніязі й забрав Забувайка.

Спільними зусиллями їм удалося розширити прохід. Кожен молився, щоб

жива пліснява лишилася позаду. Навіть Кемаль-шейх мовчки спостерігав за

чоловіками. Коли простору стало достатньо, Шипохвіст висунув руку в діру,

схопився за перекладину й виліз із кабіни. За ними пішов іще один армієць, потім Ніязі й Чорна Корова.

Болбочан і Бекир залишилися останніми.

— Ходімо з нами, — сказав сталевоголовий до Кемаля-шейха. — Кабіна не

зрушить із місця — твої слова. Ходімо. — Болбочан простягнув руку старому, що втиснувся в куток кабіни. Кришталики зблідли. Тепер Кемаль-шейх здавався

не молодшим за Азіза-бабу.

— Якщо така воля Всевишнього, я її прийму, — вишкірився старий і

подивився на Бекира. — Ти лише бідне, задурене Азізом-бабою дитя. Те, що ти

вважаєш порятунком Дешту, — смерть для всіх нас. І нехай той пихатий бурдюк

не захотів учити мене справжньої мудрості чильтани, я все ж умію бачити. І я

бачу! Смерть нам усім!

Старий похлинувся сміхом. Кабіна знову здригнулася. Болбочан з огидою

востаннє глянув на шамана й підштовхнув Бекира до діри. Прироблені до стіни

залізні перекладини-сходинки вивели на балкон, що по колу оперізував шахту.

Це була остання зупинка перед виходом. Металевий балкон був однолітком

шахти. Колись він слугував аварійним прихистком для персоналу. А тепер

нагадував брухт із Дешту. Іржа проїла всі деталі конструкції. У підлозі зяяли

діри. Балкон заскрипів під вагою новоприбулих. Армійці втиснулися в стіну, обережно обходячи провалля. Бекир схопився за бильця і подивився вниз. З

висоти шахта видавалася безкінечно глибокою роззявленою пащею величезного

черва. Падіння з балкона означало певну смерть. Ніязі схопив його за руку і, відтягуючи від краю, і кивнув на армійців.

Болбочан знайшов залізні двері. Вони були зі згладженими кутами й добре

припасовані до стіни, як на підводних човнах, що ховали в скелях на півдні

Кіммерику до Спалахів. Засуви сходилися до вентиля в центрі дверей. Болбочан

схопився за металеве коло й спробував його провернути. Попри всі зусилля, вентиль не піддався. Підключилися інші чоловіки.

— Може, якийсь магічно-механічний засув? — запитав Шипохвіст. —

Кемаль-шейх тримає?

— Та ні. Минулого разу вони легко відчинилися.

Болбочан приклався до дверей. Луна рознесла глухий удар шахтою, балкон

загрозливо заскрипів і затрясся. Вентиль навіть не зрушився. До бея приєдналися

інші армійці. У кілька рук вони заходилися тягнути металеве коло, гупати в

металеву поверхню та голосно пропонувати, що ще можна зробити з упертими

дверима. Добірна лайка змусила Ніязі втиснутися в стіну. Бекир теж відступив.

Як він міг зарадити там, де кілька здорових чоловіків були цілковито безпорадні?

Він роззирнувся в пошуках Чорної Корови. Дівчинка сиділа біля шахти ліфта.

Вона обхопила коліна руками й схилила голову. Тьмяне світло загострило її риси, під очима темніли кола. Довге волосся, завжди таке важке й неслухняне, звисало

тонкими безсилими пасмами.

— Ти як?

— Досі не знаю, як вони спалахнули. — Чорна Корова розгублено

подивилася на власні руки. — Я потягнулася за Забувайком. Без нього погано.

Як ви витримуєте все пам’ятати?

Дівчинка безпомічно всміхнулася. Бекир не знайшов відповіді. Біль за

втраченим — ось що варте забуття, але ким він буде без цього болю? Хай як би

він страждав через розлуку з Ма та загибель Ак-Шеїх, він би не зміг їх забути.

Руку б віддав, щоб тримати в пам’яті