Читати книгу - "Прислуга"

Через трохи оголошують запрошення до обіду, й усі вмощуються на призначені для них місця. Селію та Джонні посадили із кількома немісцевими парами, друзями друзів, які насправді нікому не друзі. Скітер цього року розмістили з кількома місцевими парами, проте не із президентом Гіллі чи навіть із секретарем Елізабет. Кімнату наповнили балачки, похвали вечірки, похвали шатобріан[16]. Після головної страви Гіллі стає за трибуною. Лунають аплодисменти, й вона всміхається.

— Доброго вечора. Дуже дякую всім за те, що сьогодні прийшли. Чи всім подобається вечеря?

Усі закивали та згідливо забубоніли.

— До того, як почнемо наші оголошення, я б хотіла подякувати людям, що зробили цей вечір таким успішним. — Не відводячи погляду від аудиторії, Гіллі вказує рукою ліворуч, де вишикувалися дві дюжини чорних жінок, одягнутих у білу уніформу. Позаду них — дюжина чорних чоловіків у сіро-білих смокінгах.

— Поаплодуймо ж прислузі за ці чудові, ними приготовані та подані страви, та за десерти для аукціону, — тут Гіллі бере аркуш і зачитує. — По-своєму вони допомагають Лізі досягти мети нагодувати Нужденних Голодних Дітей Африки, заходу, що, я впевнена, також близький їхньому серцю.

Білі люди за столами плескають своїм покоївкам і прислужникам. Декотрі слуги всміхаються у відповідь. Хоча багато хто дивиться у простір понад головами натовпу.

— Наступним я б хотіла подякувати тим у цій залі, хто не є членами Ліги, але хто приділив свій час і надав допомогу, набагато полегшивши нашу роботу.

Лунають легкі оплески, з’являється кілька холодних усмішок і кивків поміж членкинями та нечленкинями. «Як прикро, — здавалось, думали члени. — Як прикро, що вам, дівчата, не вистачило шляхетності, щоби приєднатися до нашого клубу». А Гіллі продовжує далі, висловлюючи подяки та визнання співочим патріотичним голосом. Подають каву, і чоловіки п’ють, а жінки захоплено споглядають Гіллі. — … дякуючи «Бун Гардвеар»… не слід забувати центову крамницю «Бена Франклін»… — вона завершує список. — І, звичайно, дякуємо нашому анонімному жертводавцеві, гм, товару для «санітарної ініціативної норми для прислуги».

Кілька осіб нервово засміялись, але більшість повернула голови, щоб побачити, чи вистачило Скітер нахабства з’явитись.

— Просто я дуже хотіла б, щоб замість бути такими скромними, ви змогли б вийти та прийняти всю нашу вдячність. Нам насправді не вдалося б досягти таких показників обладнання без вас.

Скітер не відводить очей від трибуни, її обличчя стоїчне та непоступливе. На обличчі Гіллі проскакує чарівна усмішка.

— І насамкінець, особлива подяка моєму чоловікові Вільяму Голбруку за донований вікенд у його таборі для оленів. — Усміхається чоловіку й додає трохи тихіше. — Та не забувайте, виборці. Голбрук — до сенату штату.

Гості дружньо сміються на таке закриття промови Гіллі.

— Що таке, Вірджиніє? — Гіллі приставляє до вуха руку, потім виструнчується. — Ні, я не беру участі у виборах разом із ним. Проте звертаюся до конгресменів, які сьогодні тут із нами, якщо ви не виправите ситуацію щодо роздільних шкіл, то не думайте, що я не прийду й не зроблю це сама.

Усі сміються ще дужче. Сенатор і місіс Вітвортс, що сидять за столом попереду, кивають і всміхаються. За своїм столом позаду Скітер опускає очі, втупившись у свої коліна. Вони спілкувалися раніше, під час години коктейлів. Місіс Вітвортс відвела сенатора від Скітер до того, як він устиг обійняти її вдруге. Стюарт не прийшов.

Після закінчення вечері та промови люди встають до танцю, чоловіки прямують до бару. Біля аукціонних столів почина­ється метушня, щоб устигнути зробити останні ставки. Дві бабусі воюють за ставку на антикварний дитячий чайний сервіз. Хтось пустив чутку, що він належав королівській родині й був підпільно провезений у ослячому візкові через усю Німеччину, доки не потрапив до антикварної крамниці «Магнолія» на Феавю-стрит. Ціна миттєво підскочила від п’ятнадцяти до вісімдесяти п’яти доларів.

У кутку біля бару позіхає Джонні. Брови Селії зсунуті докупи.

— Не можу повірити в те, що вона сказала про допомогу нечленкинь. Мене вона запевняла, що цього року їм не потрібна допомога.

— Що ж, допомагатимеш наступного року, — заспокоює Джонні.

Селія помічає Гіллі. На ту мить навколо неї лише кілька людей.

— Джонні, я зараз повернусь, — кидає Селія.

— І тоді забираймося звідси. Мені набрид цей мавпячий костюм.

Річард Крос — член качиного табору Джонні — постукує Джонні по спині. Вони про щось розмовляють, сміються. Прочісують поглядами натовп. Селія майже досягає Гіллі цього разу, та Гіллі заходить за трибуну на подіумі. Селія відступає, наче боїться підійти до Гіллі там, де вона була такою всесильною декілька хвилин тому.

Як тільки Селія щезає в дамській кімнаті, Гіллі прямує до кутка.

— О, Джонні Фут, — мовить Гіллі, — Я здивована, що ти тут. Усім відомо, що ти не терпиш такі гучні вечірки. — Вона стискає його лікоть.

Джонні зітхає:

— Ти знаєш, що сезон на косуль завтра відкривають?

Гіллі усміхається рудо-помадною усмішкою. Колір помади пасує до сукні так ідеально, що її пошуки мали би тривати кілька днів.

— Мені вже набридло чути про це від усіх. Ти можеш і пропустити один мисливський сезон, Джонні Фут. Колись ти це робив заради мене.

Джонні закочує очі:

— Селія нізащо таке не пропустить.

— А де ж зараз твоя дружина? — питає вона. Долоня Гіллі досі на згині руки Джонні, і вона ще раз її стискає. — Не роздає хот-доги на грі Луїзіанського університету, чи не так?

Джонні супиться до неї, хоча це правда, саме так вони познайомились.

— Ой, ну ти ж знаєш, що я просто хочу тебе подражнити. Ми зустрічались досить довго, і я можу собі таке дозволити, еге ж?

До того, як Джонні вдається відповісти, хтось стукає Гіллі по плечі, й вона, сміючись, переходить до наступної пари. Джонні зітхає, коли бачить, як до нього прямує Селія.

— Гаразд, — говорить він до Річарда, — можна йти додому. Мені вставати за… — він дивиться на годинник, — п’ять годин.

Річард не відводить очей від Селії, доки та наближається до них. Вона зупиняється, нахиляється підняти серветку, що в неї впала, й відкриває щедрий огляд своїх персів.

— Перехід від Гіллі до Селії, напевно, був для тебе неабиякою зміною, Джонні?

Джонні киває головою.

— Наче провести все життя в Антарктиці, а одного дня переїхати на Гавайї.

Річард сміється.

— Наче лягти спати в семінарії, а прокинутись у «Оле Міс», — підхоплює Річард, і вони обоє сміються. Тоді Річард додає тихіше:

— Наче дитина, що їсть морозиво вперше в житті.

Джонні зиркає на нього:

— Не забувай, що вона моя дружина.

— Вибач, Джонні, — промовляє Річард, опустивши очі. — не мав на увазі нічого поганого.

Селія підходить і зітхає із розчарованою міною.

— Привіт, Селіє, як справи? — говорить Річард. — Ти сьогодні маєш чудовий вигляд.

— Дякую, Річарде. — Селія голосно гикає та насуплюється, прикриває рот серветкою.

— Ти захмеліла? —