Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

— У твоїх листах?! Ти з глузду з'їхав, чи що?! Не було ніяких листів! Не треба мені брехати!

— Я брешу?! Та ти читала кожен лист, який я відправляв! І просто мовчала! Хоча писати дурні листи від руки було моїм єдиним шансом зв'язатися з тобою в обхід їхнього стеження! Моя мати поклялася, що розповість батькові, якщо я хоч спробую тобі написати! Але я все одно тобі писав! Я писав тобі щотижня! Відправляв через віддалені дільниці, щоб родичі не знали! Я виливав тобі душу, як придурок! Ділився з тобою своїми переживаннями, своїм страхом втратити тебе! Я жив тією думкою, що одного разу ти мені відповіси! Я навіть почав думати, що листи від тебе просто не доходять і їх хтось перехоплює! Та коли ти надіслала мені відповідь... — не закінчив Рома і стягнув із себе принесений мною плед. — Я нарешті все зрозумів. Мені стало зрозуміло, чому ти мені не відповідала. Це сталося тому, що ти була зайнята кимось іншим. А на хлопця за кордоном тобі начхати.

— Я... — у мене на обличчі застигло здивування. — Я тебе не розумію. Що ти таке верзеш? Не було жодних листів. Ані твоїх. Ані моїх. Я нічого тобі не писала.

— Це брехня!

Він залишив мене на балконі, а сам повернувся до спальні. Звідти — попрямував до кабінету.

Я кинулася за ним.

— Рома, благаю! Скажи мені правду! Будь зі мною щирим! Не бреши і не прикривайся батьками! Адже я чекала на тебе...

— Щось не особливо довго ти мене чекала.

У нього в руці був аркуш паперу.

Потертий від часу. Текст написаний від руки.

Звичайний подвійний аркуш, вирваний зі шкільного зошита.

Чому він тримав його в сейфі?

— Що це таке?

— Я зберігав його всі ці роки. Просто щоб не забути — чому ми ніколи не зможемо бути щасливими. Чому я не можу тобі довіряти. Чому мені варто побоюватися таких, як ти. І не підпускати нікого занадто близько.

Він передав мені записку.

Я почала читати.

І від жаху затулила рот рукою.

Це не могло бути правдою.

Не могло.

Я не писала такого.

«Вибач, але між нами все скінчено. У мене тепер інший...»

Я читала рядок за рядком.

І не вірила своїм очам.

«Я зустріла зрілого чоловіка. Він не такий, як ти. Він інший. І я його кохаю. Я планую вийти заміж за Давида. Проте на весілля я тебе не кличу. Забудь про мене і ніколи не приїжджай»

Підпис — «Яна».

Мої руки затряслися.

— Це не я. Я такого не писала.

— Але на конверті твоя адреса. Твоє ім'я. Навіщо тепер викручуватися?

— Це не мій лист, — повторювала я з шоком. — Я його не писала. Не писала. Такого не було ніколи.

— Яно, це твій почерк! Ми сиділи з тобою за однією партою з першого класу! Я впізнаю твій почерк навіть через двадцять років — він твій!

— Я не знаю, як це пояснити, — захрипла я від нервів. — Але це точно не я. Я не писала тобі листів. І не отримувала їх. Може... — Я раптом завмерла від дикої думки. Щодо того, хто міг зробити таке. — Мені здається, я знаю, чий це почерк. Це моя мама.

— Твоя мама? — не вірив Жданов. — Ну звісно. Мама прикинулася донькою. І написала мені. Тільки навіщо?! Ну що за маячню ти говориш?! Будь дорослою бабою і визнай, що ти поводилася, як хвойда! І якби була тоді нормальною, то зараз би жила як королева! Все моє було б твоїм!

— Я не поводилася, як хвойда! Я чекала на тебе, а ти мене залишив!

— Та ти лягла під першого зустрічного, щойно випала така можливість!

— Нікого іншого ніколи б не було, якби ти не насрав на мене, щоб жити приспівуючи в Німеччині! Ти був звичайним егоїстом! А я тут ридала, як прибита!

— Не треба корчити бідну вівцю! Ти тут трахалася з Давидом, немов шмара!

Я вдарила його по обличчю.

Дала ляпаса.

— Як ти можеш?

Звичайно, може, я вже давно не дівчинка. Не така вразлива натура, як це було у вісімнадцять років. Але чути подібне від чоловіка не готова.

По щоках стекли перші сльози.

Я їх витерла рукавом його білої сорочки.

Тепер мені було бридко в ній перебувати.

Я шкодувала, що піддалася спокусі.

Після недовгої ейфорії наставало протверезіння. Я знову поверталася на землю. Казка закінчилася. Карета перетворилася на гарбуз. А прекрасний принц виявився грубим, самозакоханим чудовиськом. Якому нічого не треба, крім свого відображення в дзеркалі.

На вулиці проспівали півні.

Десь недалеко було село.

Люди тримали курей.

І ось цей звук — він знаменував кінець нашої історії. Короткої, безславної, зовсім необов'язкової до продовження.

Я думала, що потрібна йому.

Але Жданову не потрібен ніхто.

Взагалі ніхто.

— Я обіцяв повернути тебе додому після перших півнів... От і настав цей момент.

Те, що починалося як гарний, хоча і трохи божевільний роман, перетворилося на жарт.

Тепер мені зовсім не хотілося їхати з ним в одній машині. Не хотілося, щоб він проводжав мене поглядом до самої хвіртки. Не було жодного бажання цілувати його на прощання.

Він не заслужив.

І я сама, судячи з усього — теж.

Я помилилася. Мені здалося.

Доля не звела нас для нового щастя.

Це було непорозуміння, помилка.

Видно, я не заслужила.

Не заслужила бути щасливою.

— Не варто, Жданов. Я сама собі викличу таксі. Не треба обтяжуватися. Залишайся тут і вір, у що хочеш. Мені начхати. Я на тебе чекала і кохала. А це, — підняла я лист на рівень очей, — це писала не я. І твоїх листів я не бачила. Що б ти собі не напридумував. Я їх не бачила і не читала. Якщо вони взагалі існували. І ти все це не вигадав, щоб зняти з себе провину за розрив шикарних стосунків.