Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

І сталося несподіване: батько зупинився, важко дихаючи і скрегочучи зубами. Довго дивився на них, мов уперше бачив, потім враз якось обм’як, опустив голову і, повернувшись, без жодного слова пішов геть.

З того часу він ні разу не згадував про полонянку і вів себе і з дружиною, і з сином так, мовби нічого не сталося, — був привітний, веселий, добрий.

І ось… В батьковому голосі Чорі вчулося грізне відлуння тієї далекої вже грози.

— Не гнівайся, мурзо, — спокійно промовив Палій. — Краще приймай гостей!

— Гостей?..

— Так. Усюди, у всіх краях і в усіх народів, коли прибуває брат дружини, його вітають, як найближчого родича і бажаного гостя…

Кучук похмуро глипнув на козака.

— Не розумію…

— Ну, звичайно, не розумієш, — усміхнувся Палій, — бо коли брав мою сестру Варвару в Борзні, то не питав нічиєї згоди — ні її, ні батьків, ні братів… Тож звідки тобі знати її брата?

Кучук пильно глянув на свого співрозмовника, на його високу дужу постать, на відкрите обличчя, на якому ясніли гарні сірі очі. І раптом усміхнувся.

— Невже ти брат Варвари–ханум?

— Так.

— Семен?

— Так.

— Ох, шайтан! От не сподівався! Варвара–ханум розповідала про тебе… Ну, будь здоровий, Семене Гурко! — Мурза простягнув руку.

— Семен Палій…

— Що?.. Семен Палій?! — Кучук був вражений. — Але ж… Семен Палій — то погромитель кримчаків! Слава про тебе пронеслася і по Буджаку… І коли б у тебе не було мого ярлика…

— То що? Наказав би голову відтяти?

— Наказав би!

— Дякую за відвертість… Але, на щастя, я маю з моїми друзями твій ярлик, і моя рідна сестра — твоя дружина… А це що–небудь та означає!

— Безперечно.

— Тоді, родичу, приймай гостей!

Кучук знову спохмурнів. І оглянувся на своїх вояків, що переправлялися через Дністер.

— Але… — він зам’явся.

Палій теж перестав усміхатись. Йому стало ясно, куди веде Кучук свій чамбул. Голос його прозвучав глухо й суворо.

— Ти зібрався на Україну?

Той прямо глянув у вічі Палієві.

— Так, ти вгадав. Ми йдемо на Україну. Рік важкий: сарана спустошила наші пасовиська і бахчі, насувається голод…

— І ти вирішив поживитися на Україні? Взяти ясир?

— Не тільки ясир… Коні, худоба, вівці, одяг, гроші — все знадобиться! — В очах мурзи загорілися насмішкуваті іскринки.

— Ви чуєте, хлопці? — звернувся Палій до своїх товаришів.

— Але ж наш край став майже пусткою, мурзо! — вигукнув, виїжджаючи наперед, Арсен. — Ви всіх там винищили, все забрали! Чим же ще хочете поживитись?

На карому коні, в чорному жупані, сам схудлий, потемнілий, він зупинився на горбку, проти ясного синього неба.

Кучук прикипів поглядом до похмурого козака. Потім вигукнув здивовано:

— Чорний вершник?! І ти тут?

— Тут, мурзо, — спокійно відповів Арсен.

— Ох, чорт! Шкода, що не зустрілися ми в степу, а то б мої люди посікли тебе на шмаття!

— Я знаю це.

— І все ж ти посмів приїхати сюди?

— Як бачиш, мурзо.

— Ти й справді смілива людина, чорний вершнику… Недарма мої воїни наділили тебе надприродною силою. Але тримайся від них подалі: впізнають — башку знесуть!

— І все ж тобі доведеться на цей раз відкласти похід і повернутися додому, шановний мій родичу! — суворо сказав Палій.

— Чому?

— Ну, як же! Гості на поріг, а він з дому побіг?.. Так не годиться! Я прибув до тебе перший та, може, й останній раз. Хочу посидіти за гостинним столом, поговорити із сестрою і зятем. А це, наскільки я розумію, мій небіж? — він повернувся до Чори. — І з ним хотілося б познайомитися ближче… Те, що ми смертельні вороги, — всяк знає. А от що ми ж таки люди, а не пси, та ще й родичі — не всім відомо…

Кучук мовчав. Чора торкнув його за рукав.

— Тату, козак правду каже…

— Не козак, а дядько, — вставив Палій. — Адже моя сестра Варвара — твоя мати?

— Так.

— Ну, от бачиш! Дядько…

— Дядько, — повторив Чора і раптом почервонів, зустрівшись з батьковим поглядом.

Кучук закусив губу і щось думав. Видно було, що в його серці точилася боротьба. Він боровся сам із собою.

Похід на Україну почався. Зібрано чимале військо. Половина його вже переправилась через ріку. Не хотілося повертатися без здобичі. Та й що скажуть воїни? А яли агаси що скаже?

Однак і їхати не виходить…

Він зітхнув і промовив тихо до Чори:

— Накажи припинити переправу! Повертаємося назад. Додому.

4

— Приймай гостей, Варваро–ханум, — сказав мурза, кидаючи батракові повід коня. — Впізнаєш?

Був ранок, і Варвара–ханум давала на подвір’ї роботу невільникам і невільницям. Одягнута по–домашньому: у білу вишиту сорочку і квітчасту, за татарським звичаєм, спідницю. В руці мала в’язанку ключів. У вухах поблискували проти сонця невеличкі золоті сережки.

На її обличчі промайнув подив: вона не ждала чоловіка так скоро з походу.

— Ти повернувся? А це…

Її погляд ковзнув по козаках, що поволі наближалися, і раптом застиг. Губи здригнулися. Ключі з брязкотом упали додолу. Гострим зойком вирвалося з вуст:

— Братику–у! Семене!

Вона кинулася до Палія і впала йому на груди. Забилася в нестримному риданні.

— Братику! Рідненький мій! Невже це ти?

Палій цілував її в коси, в лоб, в мокрі від сліз щоки.

— Сестронько! Лебідонько моя нещасная!

Всі стояли мовчки — Кучук, Чора, козаки і невільники.

Арсен відчув, як у нього перехопило подих, а очі зволожилися слізьми. Яка–то у нього буде зустріч із сестрою? І чи буде? Чи не продав її цей кривавий мурза–людолов у гарем за тридев’ять земель?

А Златка? Чи зустріне він її, милу свою, найдорожчу? Чи загляне в її густо–сині очі? Чи навіки вже втратив?

Після перших привітань і перших сліз Кучук–бей запросив гостей до хати.

Тим часом невільники і батраки різали баранів, патрали гусей, з льохів несли вино і бринзу. Невільниці–українки варили куліш, галушки, пекли пиріжки з маком, ізюмом та сиром.

А поки все це