Читати книгу - "Записки Білого Пташка"

Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.

— Відпочивай, коли так, — сказав він. — Але не спи, бо замерзнеш.

— Я трохи полежу, — відповів Сіренький. — Я такий змучений…

— Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.

— Про що?

— Розкажи, як ти мене знайшов.

Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.

Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.

— Може, тебе чимось вкрити?

— Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.

— Ти дуже добре зробив, малий.

— То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?

Старший кивнув.

— Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?

Старший знизав плечима.

— Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.

— Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.

— Еге ж, — погодився Старший, — на новому місці не спиться.

Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку, хлопець забув про біль і навіть сів, обхопивши коліна руками. Очі в нього заблищали, коли він розповідав свою історію, яка годилася навіть на те, щоб її записати на папері.

— Якось в їдальню прийшла директор з незнайомим чоловіком і спитала, чи не хочемо ми попрацювати.

— Я кожному заплачу! — запевнив нас чоловік.

Ми всі підняли догори руки. Він вибрав серед нас п’ятьох, в тому числі й мене. Я ще тоді не був такий худий. Їхали ми довго, цього разу я не запам’ятовував дороги, бо думав, що нас увечері привезуть назад. Але ми залишились там надовго. Посеред великого саду стояла довга будова з дощок, вистелена сіном. Там ми і спали вночі, а вдень збирали горіхи й обривали яблука. Там були люди й з інших інтернатів.

— Гарна робота, — зауважив Старий. — На свіжому повітрі…

Він знав, що буде далі, але сподівався, що Сіренький додасть нові деталі.

— Мені найбільше подобалося шукати в траві горіхи. На деяких була зелена шкірка, яку я любив відлущувати. Кожне дерево треба було обходити два рази в день. А з яблук мені найбільше подобався сніжний кальвіль. На світлі в ньому можна було побачити зернятка. А ранети були шорсткі, неприємні на дотик.

— Моя жінка робила запіканку з ранет і вермішелі.

Старший чекав продовження історії, яка закінчувалася завжди одними й тими словами: «А тоді ми побачили тебе!» Сам же він навіть не міг сказати, чи на добре вийшло. Чи такий уже рай, оцей покинутий прогнилий інтернат для калік та розумово відсталих, і чи теперішнє їхнє життя можна взагалі назвати життям. Але тепер їх, принаймні, ніхто не кривдив.

Сіренький замовк.

— Сірий, ти мене чуєш?

— Чую… — прошелестів хлопець.

Він не опирався, коли Старший відніс його до теплої кімнати, добре вкрив. Старший сів коло нього, відчуваючи, як щось у ньому відтає, крижина з тріском відпадає, і теплі сльози течуть по давно неголених щоках.

— Нічо, — сказав він собі, — нічо…

Н. увійшов у темний ліс, і його охопив прадавній страх цивілізованої істоти, не готової боротись з духами й демонами. Потім у ньому прокинувся власний демон — відраза до світу, що змушує вибирати між домом, що раптом став осоружним, і незнайомим лісом. Ні, всі будинки злились в один проклятий дім. Хоча він розумів, що справа не в будинках, не в тих, хто їх населяє, а в тому, що оселилось у ньому самому. За все життя Н. був у лісі три або чотири рази, і то недовго, але куди він міг податись ще? У лісі було найбезпечніше.

Його бунт був сліпий, а сам він — глухонімий від народження. Кілька років пробув в інтернаті, але мати після смерті батька забрала його звідти, бо не могла залишатись сама. Вона працювала двірником у їхньому будинку і хотіла, щоб Н. з часом зайняв її місце. Тато був різноробочим на заводі. Обоє батьків були з дитбудинку, тож не мали жодних амбіцій. Вони так і не змогли подолати відчуження між собою та життям, яке почали пізнавати вже дорослими.

У школі для глухонімих, що розташувалась у приміському селищі, Н. навчився читати, писати, розмовляти мовою жестів, стругати дерево рубанком і збивати рамки для картин. Він багато читав в інтернаті, але вдома книжок не було, і мати відвела його нарешті до районної бібліотеки.

Н. видихнув міське повітря і вдихнув лісове, таке саме, як учора: вологе і затхле, але вже знайоме. Було вже пізно, але цього разу він купив ліхтарик на тому ж базарі, де працював, щоб освітлювати свої лісові дороги. Він знайшов іншу дорогу, рівнішу, але вирішив усе-таки йти до своєї ями, наповненої листям. Невдовзі мав випасти сніг, ба навіть завтра вранці він міг прокинутися вкритим поверх листяної ще й сніговою ковдрою, якщо перший сніг зуміє пробитись крізь ялинове віття.

Мати не навчилася мови жестів, а більше він не мав з ким розмовляти. Просто читав по губах і носив зі собою блокнот з олівцем. Після материної смерті йому не доводилося багато витрачатись