Читати книгу - "Щиголь"

не встиг бодай трохи роздивитися цей рух, — батько Бориса, наче змія, викинув палицю вперед, ударив Бориса в плечі й повалив на підлогу. Перш ніж хлопець устиг підвестися на ноги — він саме стояв навкарачках, — містер Павликовський повалив його ударом копняка, потім схопив за сорочку й поставив на ноги. Щось горлаючи й репетуючи російською, він кілька разів ляснув його по обличчю червоною рукою в перснях. Потім, відштовхнувши його так, що хлопець, спотикаючись, опинився в центрі кімнати, батько вдарив його в обличчя заокругленим кінцем ціпка.

Ошелешений і приголомшений, перебуваючи в стані шоку, я поточився від вікна, такий дезорієнтований, що перечепився через мішок зі сміттям і впав. Поппер — стривожений шумом — бігав туди-сюди й скавучав тонко і високо. Коли я став спинатися на ноги посеред розкиданих консервних бляшанок та пляшок із-під пива, двері відчинилися й на бетонний тротуар упала смужка жовтого світла. Швидко, як тільки міг, я підхопився на ноги, схопив Поппера і дременув навтіки.

Але це був тільки Борис. Він наздогнав мене, схопив за руку й потяг далі вулицею.

— Господи Ісусе, — сказав я, трохи сповільнивши біг, щоб озирнутися назад. — Що це було?

Позаду нас парадні двері Борисового будинку відчинилися. Містер Павликовський стояв, виділяючись чітким силуетом у дверях і, обхопивши себе однією рукою, вимахував кулаком і щось кричав російською мовою.

Борис потяг мене далі.

— Біжімо!

Ми бігли темною вулицею, стукаючи підошвами по асфальту, аж доки голос його батька стих удалині.

— Прокляття! — сказав я, переставши бігти, коли ми завернули за ріг вулиці, проте не зупинившись.

Моє серце гупало, а голова йшла обертом. Поппер скавучав, намагаючись зістрибнути вниз, я поставив його на асфальт, і він став кружляти навколо нас.

— Що сталося?

— Та нічого, — сказав Борис. Його голос пролунав незрозуміло весело, й він висякав носа гучним і вологим звуком. — «Буря у склянці води», як кажуть у Польщі. Він просто до чортів…

Я нахилився, упершись руками в коліна, щоб заспокоїти дихання.

— До чортів розлютувався чи до чортів напився?

— І те, й те. На щастя, він не бачив Попчика, а то не знаю, що було б. Він вважає, що тварин можна тримати лише поза домом. Ось поглянь, — сказав він, піднявши пляшку горілки. — Поглянь, що в мене є! Я поцупив її, коли вибігав із дому.

Я відчув нюхом кров на ньому, перш ніж побачив її. У небі висів серп молодого місяця — не так багато світла, але досить, аби щось побачити, й коли я зупинився й подивився на його голову, то побачив, що з носа в нього тече і сорочка почорніла від цієї рідини.

— Господи, — сказав я, ще важко дихаючи. — З тобою все гаразд?

— Ходімо на дитячий майданчик, заспокоїмо дихання, — сказав Борис.

Я побачив, що обличчя в нього перетворилося на кашу. Око розпухло, а на лобі була потворна гачкоподібна глибока рана, звідки також струменіла кров.

— Борисе! Нам треба додому.

Він підняв брову.

— Додому?

— До мого дому. Чи до будь-якого. Ти погано виглядаєш.

Він усміхнувся — виставивши закривавлені зуби — і штовхнув мене ліктем у ребра.

— Ні, мені треба випити, перш ніж я зустрінуся з Ксандрою. Ходімо, Поттере. Не хочеш, щоб мені трохи полегшало? Після того, що я пережив?

ХХІІ

Біля покинутого громадського центру дитячі гірки здавалися срібними в місячному світлі. Ми примостилися на краю порожнього фонтана, опустивши ноги в сухий басейн, і передавали один одному пляшку, аж поки втратили відчуття часу.

— Я ніколи не бачив такого дивного, — сказав я, витираючи рот тильним боком долоні.

Зорі почали помалу кружляти в моїх очах.

Борис, відхилившись назад на руках і дивлячись у небо, співав для себе польською мовою.

Wszystkie dzieci, nawet źle,

pogrążone są we snie,

a Ty jedna tylko nie.

A-a-a, a-a-a…

— Він жахливий, — сказав я. — Твій тато.

— Да, — весело погодився Борис, витираючи рота полою закривавленої сорочки. — Йому доводилося й убивати людей. Одного разу він забив у шахті чоловіка до смерті.

— Не бреши.

— Ні, не брешу. Це сталося в Новій Ґвінеї. Він намагався вдати, що на того чоловіка впав згори камінь, а проте нам довелося негайно покинути ту країну.

Я спробував уявити собі ту картину.

— Твій батько не вельми дужий, — сказав я. — Не уявляю, як він…

— Нє, він убив його не кулаком. Тією штукою, яку називають, — він зобразив удари, — розвідним ключем.

Я промовчав. Щось у помахах руки Бориса, котрий показував, як можна вбити людину розвідним ключем, було вельми схожим на правду.

Борис, який нишпорив у кишені, щоб знайти чим припалити сигарету, зітхнув, випустивши з рота дим.

— Хочеш одну?

Він передав запалену сигарету мені й припалив іншу для себе, потім потер щелепу суглобами пальців. «Ай», — сказав він, рухаючи її в різні боки.

— Болить?

Він сонно засміявся і штовхнув мене в плече.

— А ти як думаєш, йолопе?

Незабаром ми обидва реготали, повзаючи по гравію навкарачках. Я був п’яний, а в голові відчував висоту, холод і дивовижну ясність. Потім у якусь мить, запилюжені від качання по землі та борюкання, ми вирушили додому майже в суцільній темряві, ряди занедбаних будинків і величезна протяжність ночі оточували нас, високо вгорі потріскували зорі, а за нами дріботів Попчик, дивлячись, як ми хитаємося з боку в бік, а ми так реготали, що нас знову занудило й ми мало не наблювали біля дороги.

Борис, напружуючи легені, горланив ту саму пісеньку:

A-a-a, a-a-a,

były sobie kotki dwa.

A-a-a, kotki dwa,

szarobure…

Я копнув його ногою:

— Англійською!

— Я навчу тебе співати польською. А-а-а, а-а-а…

— Скажи мені, що це означає.

— Гаразд, я тобі скажу. «Були якось двоє кошенят, — проспівав Борис, — обидва вони були сіро-брунатні. А-а-а…»

— Двоє малих кошенят?

Він хотів ударити мене, але мало не впав.

— Заткнись, ти! Зараз буде найкраща частина.

Витерши рота рукою, він заспівав:

О, засни, мій любий,

І я дам тобі зірку з неба,

Усі діти міцно сплять,

Геть усі, навіть погані діти,

Усі вони сплять, крім тебе.

А-а-а, а-а-а —

Були собі двоє малих кошенят…

Коли ми дійшли до мого дому, створюючи багато шуму й цитькаючи один на одного, гараж був порожній, нікого не було вдома.

— Слава Богу, — радісно промовив Борис і впав на бетон, щоб простертися перед Господом.

Я спіймав його за комір сорочки.

— Підведись!

У домі, при світлі, на нього було страшно дивитися: весь у крові, замість ока вузенька щілина.

— Стривай, — сказав я, покинувши його в центрі килима