Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

От, хоча б, не вбоявся ж теперішній прокуратор Юдеї, а колишній трибун у леґіоні, тоді, в Долині Дів, коли люті германці ледь не загризли Щуробоя-Велетня. Та даруйте мені, філософе! Невже ж ви, при вашому розумі припускаєтеся думки, що через людину, яка скоїла злочин проти кесаря, погубить свою кар’єру прокуратор Юдеї?

— Так, так, — стогнав і схлипував уві сні Пилат.

Звісно, погубить. Ранком би ще не погубив, а тепер, уночі, зваживши усе, ладний погубити. Він піде на все, щоб врятувати від страти геть ні в чому не винного безумного мрійника й лікаря!

— Нам тепер бути завжди разом, — казав йому уві сні обідраний філософ-бурлака, який невідь-звідки постав на дорозі вершникові із золотим списом. — Як один — то, отже, відразу ж і другий! Пом’януть мене, — відразу пом’януть і тебе! Мене — підкидька, сина невідомих батьків, і тебе — сина короля-звіздаря й дочки мірошника, красуні Пили[353].

— Так, то ти ж не забудь, пом’яни мене, сина звіздаря, — просив уві сні Пилат. І, заручившись уві сні кивком жебрака з Ен-Сариду[354], що йшов поруч із ним, жорстокий прокуратор Юдеї з радощів плакав і сміявся уві сні.

Усе це було хороше, та тим жахливішим було пробудження ігемона. Банґа загарчав на місяця, і слизька, немов накатана маслом блакитна дорога перед прокуратором провалилася. Він розплющив очі, й перше, що пригадав, це те, що страта була. Перше, що зробив прокуратор, це навиклим жестом вхопився за нашийника Банґи, а тоді хворими очима став шукати місяця і побачив, що він трохи відійшов убік і посріблився. Його світло перебивало неприємне, неспокійне світло, що грало перед самими очима. В руках кентуріона Щуробоя палав і чадів смолоскип. Щуробій з острахом і люттю дивився скоса на небезпечного звіра, який налаштувався до скоку.

— Не займай, Банґо, — сказав прокуратор хворим голосом і кашлянув. Затуляючись від полум’я рукою, він казав далі: — І вночі, й при місяці мені немає спокою. О боги! Ви теж маєте кепську посаду, Марку. Вояків ви калічите…

З шаленим здумінням Марк дивився на прокуратора, і той отямився. Щоб залагодити пусті слова, вимовлені вві сні, прокуратор сказав:

— Не ображайтеся, кентуріоне, моє становище, кажу, іще гірше. Чого вам треба?

— До вас начальник таємної варти, — спокійно сповістив Марк.

— Просіть, просіть, — прочищаючи горло кашлем, наказав прокуратор і став босими ногами намацувати сандалії. Полум’я заграло на колонах, застукотіли каліґи кентуріона по мозаїці. Кентуріон вийшов до саду.

— І при місяці мені немає спокою, — скрипнувши зубами, сам собі проказав прокуратор.

На бальконі замість кентуріона з’явився чоловік у каптурі.

— Банґо, не займай, — тихо сказав прокуратор і стиснув потилицю пса.

Перш ніж почати розмову, Афраній, за своїм звичаєм, озирнувся й відійшов у тінь і, впевнившись, що, окрім Банґи, зайвих на бальконі немає, тихо сказав:

— Прошу віддати мене до суду, прокураторе. Ви мали рацію. Я не зумів уберегти Юду з Киріяту, його зарізали. Прошу суду й відставки.

Афранієві здалося, що на нього дивляться четверо очей — собачі й вовчі.

Афраній витяг з-під хламиди зашкарублого від крови кошеля, запечатаного двома печатями.

— Ось цього гамана з грішми підкинули вбивці до дому первосвященика. Кров на цьому гамані — кров Юди з Киріяту.

— Скільки там, цікаво? — запитав Пилат, схиляючись до мішка.

— Тридцять тетрадрахм.

Прокуратор всміхнувся й сказав:

— Мало.

Афраній мовчав.

— Де забитий?

— Цього я не знаю, — із спокійною гідністю відповів чоловік, який ніколи не розлучався зі своїм каптуром, — сьогодні рано почнемо розшук.

Прокуратор здригнувся, полишив ремінь сандалії, який ніяк не застібався.

— Та ви напевно знаєте, що його вбито?

На це прокуратор одержав суху відповідь:

— Я, прокураторе, п’ятнадцять років на роботі в Юдеї. Я почав службу за Валерія Ґрата[355]. Мені не конче бачити трупа для того, щоб сказати, що людину забито, й от я вам доповідаю, що того, якого йменували Юдою з міста Киріяту, кілька годин тому зарізано.

— Пробачте мені, Афранію, — відповів Пилат, — я ще не прокинувся гаразд, через те й сказав так. Я сплю погано, — прокуратор всміхнувся, — усе бачу уві сні місячний промінь. Так кумедно, уявіть. Неначе я гуляю цим променем. Отже, я бажав би знати ваші пропозиції в цій справі. Де ви збираєтеся його шукати? Сідайте, начальнику таємної служби.

Афраній вклонився, підсунув крісло ближче до ліжка й сів, брязнувши мечем.

— Я збираюся його шукати неподалік олійниці в Гетсиманському саду.

— Так, так. А чому саме там?

— Ігемоне, на мої міркування, Юду вбито не в самому Єршалаїмі й не десь далеко від нього. Його вбито під Єршалаїмом.

— Вважаю вас одним з найвизначніших знавців своєї справи. Я не знаю, втім, як стоять справи в Римі, але в колоніях рівного вам немає. Поясніть, чому?

— У жодному разі не припускаюся думки, — казав неголосно Афраній, — про те, що Юда дався в руки якимось підозрілим людям у міській смузі. На вулиці не зарізати тихцем. Отже його мали заманити деінде до підвалу. Та служба вже шукала його в Нижньому Місті і, без сумніву, знайшла б. Та його немає в місті, за це даю поруку. Якби його забили далеко від міста, цей пакунок з грішми не можна було б підкинути так швидко. Його вбито поблизу міста. Його зуміли виманити за місто.

— Не втямлю, яким чином це можна було зробити.

— Так, прокураторе, це найскладніше питання у всій справі, й навіть я не знаю, чи вдасться мені його розв’язати.

— Справді, загадково! Святкового вечора вірний іде не знати навіщо за місто, покинувши пасхальну трапезу, і там гине. Хто й чим міг його звабити? Чи не зробила цього жінка? — раптом натхненно запитав прокуратор.

Афраній відповідав спокійно й вагомо:

— Жодним побитом, прокураторе. Така можливість цілком виключається. Слід міркувати логічно. Хто був зацікавлений в загибелі Юди? Якісь мандрівні фантазери, якийсь гурток, у якому передовсім не було жодних жінок[356]. Щоб оженитися, прокураторе, потрібні гроші, щоб сплодити на світ людину, потрібні вони ж, але щоб зарізати людину за допомогою жінки, потрібні дуже великі гроші, а в жодних бурлак їх немає. Жінки не було в цій справі, прокураторе. Ба більше скажу, що таке тлумачення вбивства може лише збивати зі сліду, вадити слідству й плутати мене.

— Я бачу, ви маєте цілковиту рацію, Афранію, — казав Пилат, — та я лише дозволив собі висловити своє припущення.

— Воно, на жаль, помилкове.

— То що ж,