Читати книгу - "Мальви. Орда"

Однієї неділі, зголоджений до знемоги, зайшов Єпіфаній до тихої слободи, посередині якої на трухлявих підвалинах колишньої церкви, що залишила на землі слід хреста, мирно поселяни сиділи й вихвалялися один наперед другого, хто краще вміє зварити оковиту.

— Оце м’ятна настойка, і луччої приготувати ніхто не може, — доводив мужик, показуючи сусідам гранчастий бутель із зеленкуватою рідиною; він неохоче пустив посудину по колу і скрушно дивився, як вона, переходячи із рук у руки, порожніла.

Мужики цмулили зелену бурду й плювалися, проте бутель осушили до дна і, замість того щоб подякувати, ганьбили щедрого сусіда за те, що таку смердюху приніс у чесну неділю.

— Найкраща калґанівка! — вийняв з матні плескату пляшку другий мужик і, притуливши її до губів, висмоктував трунок без передиху, знав–бо, що як пустить пляшку по колу, то не залишиться в ній ні краплі на денці.

— Пусте, — скривився третій, якому вдалося відібрати пляшку у власника; він висушив її до дна й пошпурив на саму середину відбитого на землі хреста.

Пляшка впала саме на те місце, де стояв колись церковний престол, сторчма стала, і сахнулися підпилі мужики, бо засвітилася враз посудина, немов вийнята з жару головня, і на очах перемінювалася в золоту чашу, а коли чаша виросла в півсажня, побачили мужики, як вона наповнюється зі споду по самі вінця криваво–червоним вином, що вихлюпувалося через креш.

Заніміли мужики, порозкривали роти, бо згадали, на якому місці п’ють у святу неділю, і кари Божої, котрої давно вже в гадці не мали, збоялися, хрестовим знаменням себе осіняючи.

А тоді виступив насередину і став біля чаші невідомо звідки прибулий чернець в рудій циндрявій рясі й проголосив:

— Пийте од мене всі, сіє єсть кров моя Нового Заповіту!

Посхоплювалися мужики, щоб утекти від чуда і Божої кари, та не було куди: навколо виросли стіни, а над головами повисло небо церковної бані з восьмикутними зорями. Чаша з вином стояла вже на престолі, і відправляв перед нею службу Божу отець Єпіфаній.

Мужики стояли на колінах, як це уміли з побожністю ще перед пришестям карликів робити, й хрестилися, а коли священик вийшов за казальницю, повставали і слухали проповідь.

Отець Єпіфаній вийняв з пазухи сувій пергаменту, розгорнув його і почав читати, мов з Євангелії.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Трійці. Нехай станеться на вікопомну пам’ять та славу Запорозького Війська і всього народу українського. Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, справедливий у покарах, вивищує на мірилі правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконіє смиряє, одні уярмлює, інші визволяє, одні підносить, інші скидає долі…

— Господи помилуй! — ревнули п’яні мужики.

— Так і народ стародавній козацький спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та лицарською відвагою, якою довколишнім народам був страшний… Потім славетний во вишніх праведний суддя Бог через примножені неправди і беззаконня, покаравши численними карами той народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі…

— Свят, свят. Господь Саваот, іспольн небо і земля… — не так уже впевнено прогундосили мужики — де ж таку притчу в Євангелії вишукав пан–отець — і крадькома переглянулися поміж собою.

— Московська держава, — читав далі з пергаменту отець Єпіфаній, — численними способами до решти зруйнувала наші права та вольності і на народ вільний козацький наклала невільниче ярмо…

Зашемрали мужики, а один сказав упівголоса:

— Мана… Диви, куме, чаша знову пляшкою стала.

— Єй же єй!.. А проповідує якийсь обірванець.

— І говорить, скажу тобі правду, не теє… не з Євангелії.

— Тихо, тихо, то таки церковна чаша…

— Бабзделя ти п’яна, яка там чаша?

А Єпіфаній, незважаючи на шемрання, продовжував читати Орликів Закон, щоб за всяку ціну докінчити, бо впевнений був, що, коли дійде до імені Мазепи, поселяни зрозуміють його.

— Тоді славної пам’яті ясновельможний Іван Мазепа, повставши правдою та ревністю за цілісність Вітчизни…

— Анатема, анатема! — дружно закричали мужики, та Єпіфаній не спинявся.

— Не менше городам українським чиниться нині утяження. Тому по воєнній колотнечі і після визволення Вітчизни від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів і подана до уваги Генеральної Ради при гетьмані…

— Хто ти такий? — прочумався від хмелю здоровенний мужик у козацькій смушевій шапці з довгим шликом. — Ач який! Йому самостійної України захотілося. А дідька лисого!

— Сепаратист! — закричали всі дружно, вимовляючи слово, якого навчилися від карликів, а значення його не зовсім розуміли.

— Мазепинець! — пронеслося зловістям по майдані, а тоді мужики ліктями розвалили церковні стіни, на тичку підняли блакитну, всіяну золотими зорями баню, і, розмахавши, пошпурили її, дивлячись, як вона падає брудним рядном на поросле глодом цвинтарище.

— Звідкіля ти взявся? — шарпнув Єпіфанія за рясу мужик у козацькій шапці зі шликом, копнувши перед тим пляшку, що золотою чашею на мить здалася.

— Я… я приніс вам волю… — запинався переляканий чернець.

— Тю–ю, та чи ж нужна вона мені? Зовсім нам твоя воля не потрібна. Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. Волю ми вже мали і знаємо, що воно таке. На волі порядку нема!

— Вислухайте мене, — боронився Єпіфаній. — Я приніс вам Закон про волю, досить скніти рабами!

— Нам добре так, як є, а ти йди, звідки прийшов. Ми хочемо спокою і сала на три вершки!

— Коли ж ви встигли стати худобою?

— Ну, милий–любий, ти вже забагато сказав. Бийте, братця, зайду, мазепинця, самостійника, таж він на самого нашого царя, благодійника ласкавого, руку підійма!

Дружно кинулися гречкосії на Єпіфанія, били його, товкли, місили ногами. Він терпляче переносив побої і думав у міжчассі:

«Кулака вам треба, а не демократичного закону, нагайками тіло до костей протяти, щоб спам’яталися від болю і втямили, хто єсьте! Віжок, зубил, щоб морди розривали, а не свобода, послушенство вам потрібне, а не Орликів Закон!»

І заюшений кров’ю, зболений, напівмертвий почув крізь марення голос