Читати книгу - "Мертвим не болить"

клаптик прогалини. Три ворони з дальніх верхівок полетіли кудись одна за одною, решта ж лишилися, чогось терпляче чекали. А чорта б на вас! — лаявся в думках Сущеня, махаючи на них руками. Тільки дарма, людина їх не лякала, мабуть, вони розуміли марність її погроз. Здавалося, вони вже не збиралися нікуди летіти, може, мали намір і ночувати тут? Коли вже добре стемніло і проти неба можна було побачити одні почорнілі верхівки дерев, десь пропали в мороці й ворони. Однак час від часу там відчувався якийсь рух, деякі верхівки неспокійно погойдувалися, значить, вороння чекало.

Войцика ж не було.

Сущеню все більше розбирала втома. Уже кілька разів він ловив себе на тому, що починає дрімати, тоді тривожно прокидався, вставав, махав руками, присідав і схоплювався — розганяв сон і грівся. Але це не зігрівало, втомлювало ще більше: хотілося лягти і забутися уві сні. Зовсім знеможений, він врешті не витримав і ліг поруч з небіжчиком — боком на розгорнуту полу його шинелі. Буров давно вже застиг, віддавши землі рештки свого живого тепла, але Сущені все ж здалося біля нього затишніше, навіть наче аж безпечніше. І він затих зі своїми гіркими думками, щільніше тулячися спиною до закляклого тіла небіжчика. Думав, чому йому так не поталанило в цій війні, у чім його провина перед людьми чи перед Батьківщиною, самим собою? Чому саме йому випала така нелюдська доля? Чим він заслужив її?

Вся велика сущенівська сім'я без батька, скільки пам'ятав її старший Сущеня, жила в якомусь хворобливому прагненні до правди й чистоти у стосунках з іншими — односельцями, ріднею, сусідами. У роки своєї молодості Сущеня не міг уявити, як це можна, наприклад, позичити і не віддати або навіть не позичити комусь, хто просив, коли це можна було зробити. Самі жили трудно, можна сказати, бідно, кожний пуд зерна, кожен шматок сала, якась копійчина були дуже потрібні й самим, але коли приходила до них бідна безпритульна й одинока Христина з прижитим без чоловіка дитям, Сущені віддавали останнє — кусень хліба, чи якесь ганчір'я, чи карбованця на ліки. Воно завжди було шкода, завжди не вистачало собі, але мати та баба Федора в таких випадках казали, що не можна гнівити бога, не допомогти і без того покривдженій людьми і долею. Баба Федора старанно доглядала їх — малих і потім, як уже підросли, стежила, щоб не було ніякої несправедливості поміж ними, у стосунках з іншими, сільськими приятелями та сусідами, і часом, коли що ставалося, сварила своїх більше, ніж інших, хоч часто свої були найменш винні. Або й зовсім не винні, як у тому прикрому і пам'ятному випадку з Пилиповими сніпками.

Сталося так, що дядько Пилип, який жив на другому кінці села за станцією, возив біля їхнього города ячмінь від річки і згубив чотири сніпки. Сніпки ці бачили всі Сущені, і мати, і діти, і баба Федора — вони лежали собі на стежці весь надвечірок, дядько Пилип, мабуть, ще не помітив пропажі, а як помітив і назавтра вернувся по них на стежку, сніпків уже не було. Сніпки пропали. Звісно, дядько Пилип засмутився, коли почув від Сущенів, що сніпки ніхто з них не брав, а куди вони зникли — не знають. Посумував дядько Пилип та й пішов, а в Сущенів тривога, баба Федора ледь не плаче: це ж дядько подумає на них, Сущенів. Тих Сущенів, які за життя не вщипнули чужого стручка через пліт, чужого яблука не зірвали. Увесь вечір Сущені радилися, як же їм бути, щоб уникнути ганьби. Усе ускладнювалося ще тим, що свій ячмінь вони вже обмолотили, у сарайчику не залишилося жодного сніпка із зерном. І тоді баба Федора побігла через три хати до кульгавого Дмитра, у якого й позичила чотири сніпки ячменю, і Сущеня відніс їх дядькові Пилипу, сказав, що малі, пустуючи, учора прибрали зі стежки і нікому не сказали про те. Дурна взагалі ситуація, тим більше, що ті пилипівські сніпки дійсно хтось забрав із стежки. Але підозріння все ж було відведено від Сущенів, хоч і в такий недоладний спосіб. І баба Федора сказала: «А бог із ними, тими сніпками, тепер хоч спати будемо спокійно». І все воно було б добре, якби дядько Пилип не сердився, якби у душі в Сущені не залишилася маленька скалка: хтось усе-таки скористався з тих пилипівських сніпків і з сущенівської простодушності так само. Ну, але чи вперше і востаннє? Завжди в таких випадках баба Федора чи мати казали: «Та нехай, собі спокійніше». Вони дуже прагнули злагоди в сім'ї, спокою в душі, але ось нарешті оця його історія перевернула в Сущені все догори ногами і готова була відібрати життя, не тільки спокій душі...

Жахлива та ніч тягнулася для Сущені нескінченно, він то коротко дрімав, то прокидався від холоду і тривоги, підіймав голову, слухав. Коли почався дощ, стало зовсім кепсько, від дощу тут схову не було, хіба що хвойне гілля. Уже змокрілий, він перетягнув Бурова під розчепірені гілки сусідньої кудлатої сосни, врешті наважився, зняв із нього вогку, скривавлену шинельку, сам знов приліг до нього, як до живого, і разом накрився його шинелькою. Так стало краще, принаймні не текло на обличчя, а до небіжчика можна було притулитися спиною — навіть затишно стало в ямці під сосною. І він, здається, заснув.

Спав довго чи ні — невідомо, тільки раптом почув близький дитячий крик — плач дитини, він відразу впізнав той голос,— то був його Гришко. І плач був такий розпачливий, стільки в ньому було відчаю, що в Сущені обірвалося серце, він кинувся на голос — за ріг хліва, у городчик, здалося, саме там плаче синок. Та плач почувся вже далі — за крайнім рядом вишняка в саду. Боячись запізнитися, Сущеня побіг туди, за садок, переліз через трухлявий, порослий кропивою пліт на межі з картоплинням, однак нікого там не було — плач чувся уже звідкись із подвір'я. Гришко захлинається плачем, аж заходиться від плачу, мабуть, із ним сталося щось дуже погане, і Сущеня жахнувся, що не встигне, запізниться. Попід плотом, по обніжку він рвонувся на подвір'я і, як вискочив на дровітню, вороняча зграя піднялася над стріхою; ворони всі закричали, невлад і злісно, замахали крилами, ощирили чорні дзьоби з гострими червонуватими язиками, — здається, вони готові були заклювати людину. Захищаючись, Сущеня скинув руки вгору, втягнув голову в плечі, побіг звідти, як від роз'ярілого