Читати книгу - "Прерія"

Але ось його пропозиція, яку ти — ради справедливості та зручності — повинен знати. Тетон переказує через мене — а я тут лише його вуста і не відповідаю за його грішні слова, — отож він каже, що цю шановну жінку вже не можна назвати гожою, бо ж не в тих вона літах, і що тобі, певне, обридла така дружина. Тому він пропонує, щоб ти прогнав її зі своєї оселі, а коли твій дім спорожніє, він тобі пришле замість твоєї старої свою найулюбленішу — чи то пак, ту, що була найулюбленіша, — дружину, Прудку Лань, як її називають сіу. Ти бачиш, сусідо, хоч червоношкірий і надумав заволодіти твоєю маєтністю, він дає і тобі щось натомість, аби відшкодувати збитки!

Ішмаел слухав ці відповіді на всі свої вимоги, і видно було, що в ньому закипає гнів, який у людей з такою млявою вдачею часто-густо переходить у нестямну лють. Він спробував був удавано засміятися, ніби кепкуючи з такої безглуздої вигадки — проміняти свою віддану стару подругу на непевну підтримку юної Течічени, — але сміх його був глухий і неприродний. Однак Естер ця пропозиція зовсім не здалася веселою. Вона, перевівши дух, ніби їй раптом забракло повітря, заверещала несамовито й пронизливо:

— Чи ти ба! Хто дозволив індіанцеві одружувати й розлучати, розпоряджатися правами вінчаної жінки? Чи ж він думає, що жінка — це дикий звір його прерій і що її можна гнати з селища рушницями та собаками? Ану, хай найхоробріша його скво вийде сюди й покаже, на що вона здатна. Чи може вона похвалитися такими дітьми, як ото в мене? А цей злодійкуватий червоношкірий просто підлий тиран, авжеж, і нахабний пройдисвіт! Теж мені, пнеться командувати в чужій хаті, ніби під час грабіжницького наскоку! Для нього що порядна жінка, що якась пострибуха на мітлищі — однаково. А ти, Ішмаеле, батьку сімох синів і стількох гожих дочок, роззявив свого грішного рота, та й не вилаяв його! Та невже ж ти зганьбиш свою білу шкіру, свою сім'ю, свій народ, змішавши кров білих з кров'ю червоношкірих, і понаплоджуєш покручів? Диявол часто спокушав тебе, чоловіче, але ніколи він не ставив тобі такої хитрої пастки. Йди звідси до своїх дітей, чоловіче, йди й пам'ятай: ти не якийсь там ведмідь-бродяга, а християнин, і, хвалити бога, мій законний чоловік!

Розсудливий трапер передбачав, що Естер зчинить галас. Неважко було уявити собі, як вибухне ця лагідна дама, почувши, що чоловікові пропонують прогнати її з дому; і тепер він скористався бурею, щоб відступити туди, де б йому принаймні не загрожувала негайна розправа з боку не такого запального, але куди небезпечнішого її подружжя. Ішмаел, що затявся домогтися свого, мусив під шаленим натиском відступитися, як це чинять і набагато впертіші чоловіки; отож, щоб угамувати нестямні ревнощі своєї дружини, які нагадували лють ведмедиці, що захищає своїх дітей, він визнав за краще відійти трохи далі від намету, де, як відомо, сиділа мимовільна винуватиця цього несподіваного шарварку.

— Хай-но твоя мідношкіра зухвала дівка вийде похизуватися своєю мурзатою красою перед жінкою, яка не раз чувала церковні дзвони і знає, що таке істинне право! — кричала Естер, войовниче вимахуючи руками й женучи поперед себе Ішмаела та Ебірама, наче двох школярів-прогульників, до їхнього житла. — Ото я їй завдам, побачите, я їй завдам, вона й рота не розкриє! А ви обидва навіть не думайте залишатися тут; навіть і в голову собі не беріть ночувати в цьому стійбищі, де диявол розгулює, наче який пан, і де йому страшенно раді. Гей, Ебнере, Іноку, Джессі, де ви в ката поділися? Ану запрягайте! Якщо цей недоумкуватий, безвладний телепень, ваш батько, питиме та їстиме в такому товаристві, то, чого доброго, його ще отруять оці хитруни червоношкірі! Мені байдуже, кого він візьме на моє місце, коли воно звільниться по закону; але, Ішмаеле, ніколи я не думала, що ти після білої жінки зазіхнеш на бронзову, — та чого там, на мідну, хіба не так? — та до того ж і соромітницю, нівроку!

На цей вибух ураженої жіночої гордості досвідчений чоловік відповідав лише уривчастими вигуками, що, як він сподівався, мали посвідчити його невинність. Але розлючена жінка не вгавала. Вона нічого не чула, крім свого власного голосу, і відповідно ніхто нічого не чув, окрім її наказів негайно вирушати.

Розсудливий скватер, передбачаючи найгірше, зібрав худобу і навантажив фургони; отже, все було зроблено, як того вимагала Естер. Молодики позирали один на одного, поки їхня мати лютувала, але не виказали особливої цікавості, оскільки вже звикли до таких сцен, свідками яких були не раз. Згідно з наказом батька намети, що їх вони захопили як контрибуцію за віроломство колишніх спільників, теж кинуто в фургони, і валка вирушила в путь, — як звичайно, повільно і ліниво.

З тилу цей відступ захищав грізний загін озброєних до зубів переселенців, тож сіу дивилися вслід утікачам, не виявляючи ні подиву, ані обурення. Дикун, мов тигр, рідко нападає на ворога, коли той цього чекає; і коли тетонські воїни й задумали воєнні дії проти скватера, то в них, як і в цих хижаків з родини котячих, вистачило терпіння тихо чекати слушної миті, щоб порішити свою жертву одним ударом. Однак Маторі, від якого значною мірою залежали вчинки його одноплеменців, старанно приховував свої наміри. Може, він радів, що так легко позбувся вельми неприємних претензій; може, чекав слушної хвилі, щоб показати свою силу; а може, заклопотаний іншими, куди важливішими справами, він просто не мав часу сушити собі голову такими марницями.

Проте Ішмаел, хоч і поступився розгніваній Естер, вгамувавши її, зовсім, здавалося, не збирався відмовитись від своїх попередніх намірів. Валка відступила берегом річки десь на милю і зупинилась на схилі горба, де було все необхідне для ночівлі. Тут переселенці знов напнули намети, розпрягли коней, пустили їх пастися разом із худобою в долину, — коротше кажучи, звично готувалися до ночівлі, причому Ішмаел робив усе так спокійно і неквапливо, ніби поруч не було небезпечних сусідів, яким він наважився кинути такий зухвалий виклик.

А тетони тим часом клопоталися не менш невідкладною справою. Як тільки вони довідалися, що Маторі повертається, полонивши ненависного вождя їхніх ворогів, який так довго завдавав їм жаху, в стійбищі запанувала несамовита, дика радість. Старі індіанки ходили від намету до намету, розпалюючи лють воїнів, аби ніхто з них не здумав просити милості для ворога. Одному вони казали про сина, скальп якого сушився в домі пауні над димним вогнищем; другому нагадували про його