Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Огюстене! Господь має право вирішувати людські долі, — мовила міс Афелія.
— Можливо, це й так, але мені від цього не легше, — стримано сказав Сен-Клер і відвернувся від доньки.
— Тату, моє серце обливається кров’ю від твого горя! — вигукнула Єва, піднялася вище і кинулася йому на груди. — Не можна так говорити! — заридала дівчинка. Ці сльози налякали усіх, і Сен-Клер опанував собою.
— Годі, Єво, годі, моя хороша! Заспокойся! Я був неправий. Я говоритиму так, як хочеш ти, тільки не плач, не засмучуйся. Мені соромно, що я вимовив такі злі слова.
Єва, втомившись від цих емоцій, затихла в батькових обіймах, а він усе шепотів їй щось на вушко, заспокоював і втішав.
Марі різко встала і вибігла з кімнати, а у себе в будуарі зайшлася істеричними риданнями.
— А мені ти нічого не подаруєш? — запитав Сен-Клер, сумно усміхаючись.
— Вони усі твої, — не менш сумно усміхнувшись, відповіла Єва. — І тітонька нехай візьме, скільки схоче. А моїм бідним друзям я роздала свої локони сама, на пам’ять, тому що… Тому що ви, коли мене не стане, можливо, забудете зробити це… Тату, ти людина віруюча, адже так? — у запитанні Єви забринів сумнів.
— Чому ти запитуєш?
— Сама не знаю. Ти такий хороший, не може бути, щоб ти був невіруючий.
— А як це — істинно вірити, доню?
— Любити Христа понад усе, — просто відповіла Єва.
— А ти любиш?
— Так, люблю.
— Але ж ти ніколи його не бачила, — сказав Сен-Клер.
— Це неважливо. Я вірю у Христа і скоро побачу його. — Єва аж засвітилася від цієї думки, її тьмяний погляд оживився.
Сен-Клер довго мовчав. Обличчя його матері світилося таким самим неземним сяйвом, коли вона говорила про Христа. У нього ж таких глибоких відчуттів не було.
Єва швидко згасала. Вже ніхто не сумнівався, що її хвороба смертельна. Надії на одужання не було. Міс Афелія днями й ночами не відходила від її ліжка, і лише тепер усі в домі змогли оцінити її належним чином. Вона була досвідченою сиділкою: вміло робила усе необхідне, уважно спостерігала за змінами стану дівчинки і діяла відповідно, підтримувала ідеальний порядок у Євиній кімнаті та створювала затишок, точно дотримувалася приписів лікаря і непомітно виконувала найнеприємніше, що може бути у догляді за важким хворим. Ті, хто раніше не розумів її суворих правил і максималізму в усьому, тепер визнали, що ніхто краще не допоміг би Єві у її передсмертні дні.
Багато часу в кімнаті Єви проводив і наш друг Том. Дівчинка не могла довго просто лежати. Їй було легше, коли її носили.
Для Тома не було більшої радості, як полегшувати Євині страждання, носячи її вимучене тільце по кімнаті чи по ґанку. А ранками, коли дівчинка почувалася жвавішою, а з озера повівало прохолодою, він ходив із нею по апельсинових алеях або ж сидів на дерновій лавочці, співаючи для неї її улюблених пісень.
Сен-Клер також часто брав Єву на руки, але він був слабший від Тома, і дівчинка, помічаючи, що батько стомлюється, просила:
— Тату, нехай дядько Том мене поносить. Йому так хочеться для мене зробити бодай щось.
— Але ж і мені хочеться, Єво! — відповідав Сен-Клер.
— Татку, ти й так стільки всього робиш для мене! Читаєш уголос, сидиш зі мною ночами… А Том може тільки носити мене на руках та співати гімнів. До того ж він сильніший за тебе, йому легше.
Та не лише Том і Сен-Клер прагнули полегшити Євині страждання. Усі негри у домі старалися, хто як міг, потішити маленьку господиню.
Нещасна няня усім серцем прагнула до своєї улюблениці, але у неї не було жодної вільної хвилини через те, що Марі вимагала її уваги двадцять чотири години на добу. Вона сказала, що через доньчину недугу втратила спокій, а коли таке траплялося з господинею дому, то автоматично втрачали спокій і всі домочадці. Щоночі Марі змушувала няню по кільканадцять разів вставати до неї: то треба їй розтерти ноги, то покласти холодний компрес на голову, то щось подати, то дізнатися, що відбувається у Євиній кімнаті, то підняти штори, бо занадто темно, то опустити, бо занадто світло… І так без кінця. І вдень, коли няня могла б попіклуватися про Єву, Марі тримала няню біля себе чи вигадувала якісь домашні клопоти — коротше кажучи, бачитися з Євою няня могла лише нишком, та й то на хвильку-дві.
— Тепер мені особливо потрібно берегти своє здоров’я, я просто мушу триматися! — говорила Марі чоловікові. — Адже я понад силу доглядаю за нашою крихіткою.
— Мені здається, дорога, кузина позбавила вас цього обов’язку, — заперечував їй Сен-Клер.
— О, так думати можуть лише чоловіки! Ніби матір можна відгородити від обов’язку піклуватися про хвору дитину? Та з вами марно про це сперечатися. Ви й гадки не маєте, як я страждаю. Я просто не можу так спокійно сприймати наше горе, як ви.
Сен-Клер усміхався, слухаючи цю показну тираду про піклування. Так, він усміхався, бо просто не усвідомлював, що Єва насправді помре. Лише виняткові люди мають дар вірити в те, чого не бачили. До того ж останні Євині дні були такими світлими, спокійними. Неможливо було повірити, що її скоро не стане. Дівчинка не страждала, а лише відчувала слабкість, втому, яка наростала майже непомітно, але постійно. Близькі перейнялися її спокоєм. Вона була з усіма лагідною, привітною і вмиротвореною, як і раніше. Сен-Клер також почав відчувати якийсь дивний спокій. Але його заспокоїла не надія на одужання — її не було. І це не був вияв покірності долі, ні. Просто він волів тішитися прекрасним сьогоденням, аніж думати про неминуче жахливе майбутнє. З чим можна порівняти такий душевний стан? Так затишшя золотої осені проникає нам у душі, коли дерева ще красуються різнобарвним вбранням і останні квіти намагаються втримати пелюстки — тоді ми радіємо цій красі, знаючи проте, що дуже скоро все це щезне у лютих зимових морозах.
Єдиною людиною, з ким Єва ділилася своїми думками і передчуттями, приховуючи їх навіть від батька, щоб його не засмучувати, був її відданий старший друг Том. Саме йому вона довіряла ті таємні вісті, які приймає душа, коли ниточки, які зв’язують її з землею, розв’язує якась невидима сила.
Том більше не ночував у себе в комірці, а лягав просто на ґанку, щоб бути поряд, коли щось знадобиться міс Єві.
— Томе, що це за дивина? Чому ти спиш на ґанку, як бездомний пес? — якось увечері
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.