Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

— Провокація, — вперто повторив Козурін. — Навіть коли це справді дружина академіка Лисенка, то не могла вона сама, добровільно… Такий зв’язок — це ж зрада! Вона не могла. Її примусили, вона стала жертвою насильства. Ця німкеня… Чого їй од нас треба?

— Вона хоче, щоб ми забрали свою руську і, таким чином, повернули їй чоловіка. Все дуже просто: звичайного німецького інженера за дружину академіка Лисенка.

— Не переповідайте бруду й наклепництва!

— З набагато більшим задоволенням я піду собі спати.

— А мене хочете залишити з цією провокаторкою? Спитайте, чому вона прибилася саме сьогодні і так пізно?

Вона каже, що не знала, де її Гюнтер, а сьогодні вдень довідалася, ніби він ночуватиме в будинку своєї сестри під Білфельдом.

— Це далеко?

— Півсотні кілометрів. Може, трохи більше.

Козурін мислив. Коли провокація, тоді треба плюнути і витурити цю фрау в три шияки. А коли справді дружина академіка Лисенка? Був сигнал, а він не прореагував?

— Так, — надимаючись од командирської пихи, проляпотів Козурін, — капітане Сміян, слухайте мене уважно. На вас покладається відповідальна акція. Поїхати, знайти, і все належне. Але без самовольства і грубощів, на які ви з Поповим такі мастаки.

— Взяти автоматників?

— Ви що — ганятися за дружиною академіка Лисенка з автоматниками? Беріть Попова, на випадок ускладнення з англійською адміністрацією, і їдьте.

Ми взяли «цеппелін» Попова. Він за кермом, поруч — фрау Вільтруд, щоб показувати дорогу, я на заднім сидінні, подрімуючи від темряви, нічного спокою і м’якого погойдування автомобільних ресорів. За Бенсбергом пішли ліси й переліски, тьмаве світло фар вихоплювало з туману то якусь самотню садибу, то стовпи з колючим дротом, яким розгороджувалися пасовиська, то рекламний щит з заляпаним написом. З шосе ми з’їхали, плуталися тепер якимись висілками, Попов щоразу питав фрау Вільтруд: «Куди тепер?», вона досить упевнено спроваджувала машину то прямо, то ліворуч, то праворуч, нарешті ми доїхали, будинок був низький, довгий, темний, стояв зовсім самотній, нагадував пустку, та коли Попов загрюкав у двері і став кричати щось англійське, виявилося, що там живуть, спалахнуло світло, заворушилися злякані люди, безліч людей, безліч кімнат, ще більше дверей, ми з Поповим і фрау Вільтруд ішли через ті кімнати, поєднані десятками дверей в якийсь примарливий лабіринт, підводили людей з постелі, зазирали в закутки, допитувалися в фрау Вільтруд: «Це? Він? Вона? Ні? А це?» «Треба спитати його сестру! — бубоніла фрау Вільтруд, — треба спитати його сестру!» Нам з Поповим було однаково: сестра — не сестра, а тих, кого ми шукаємо, вже тут немає, може, й не було, може, взагалі вони не існують.

Нарешті знайшлася сестра, літня жінка, мати й господиня всього оцього бедламу, досить непривітно вона пояснила, що Гюнтер справді був тут і мав ночувати, але передчуття підказало йому, що це небезпечно, він узяв свою Марію, посадовив на мотоцикл, і вони поїхали. Куди? Це вже їхня справа. Він переслідуваний, і ніхто не може допитуватися в нього, куди їде, де сховається. Переслідували Гюнтера фашисти, тепер переслідують союзники, і так, мабуть, буде до самої смерті.

Смерть і все інше мене в цих обставинах не цікавило.

— Ви сказали — Марія? Цю жінку звуть Марія? Вона руська? — спитав я господиню.

— Я нічого не знаю. Гюнтер так її називав. А хто вона, звідки — не знаю.

Власне, й це мене мало обходило. Марія, Ганна, Єлизавета — аби не Оксана! Єдине ім’я дороге для мене, всі інші можна тасувати, як карти в колоді, і нічого на світі не зміниться.

Попов лаявся в усіх своїх канадсько-американських і британських богів.

— Розвели з своїм Козуріним парламент, а треба було одразу сюди. Скок — і готово!

— Здається, це твоя ідея — напоїти спершу фрау кавою.

— А як інакше ви могли з нею порозумітися?

— От-от, не шукай тепер винних. Фрау Вільтруд, ви можете сказати, куди поїхав ваш чоловік?

Вона не могла. Та й хто б зміг?

— Тоді що ж? — спитав я фрау.

— Прошу відвезти мене додому. Я смертельно втомлена.

Вона, але не ми — ось вища справедливість!

Фрау Вільтруд жила в Ремшайді. Величезний похмурий будинок, квартира на третьому поверсі. Кілька великих кімнат, справжні джунглі з екзотичних рослин, папуги в клітках, м’які коти труться об ноги. Молодець інженер, що плюнув і втік звідси! Але нам з Поповим утекти не вдалося. Фрау Вільтруд затягнула нас у самі нетрі свого рослинно-тваринного царства, всадовила в глибокі, як могила, фотелі, стала частувати якоюсь зеленою гидотою, липучою, солодкою, але страшенно міцною.

— Наш фамільний лікер, — пояснила фрау Вільтруд. — Унікальний! Як його любив Гюнтер! Ах, як він любив цей лікер!

Попов спитав дозволу палити, почастував сигаретою і фрау Вільтруд, обоє вони, лизькаючи зелений лікер, чимдуж смалили «Честерфільд», я ж належав до нечисленного племені некурящих чоловіків і не міг «закусювати» бодай сигаретою, а слов’янська моя натура ремствувала проти капіталістичного звичаю пити і не закусювати.

— Чи не знайдеться у вас хоча б сухаря, фрау Вільтруд? — спитав я господиню, коли вона знов підлила до мого бокала.

Слово «сухар», цвібак по-німецьки, я знав, бо в нас був артилерійський майстер Яша Цвібак, який сам кепкував із свого прізвища: тільки подумати, в чоловіка золоті руки, а його звуть сухарем!

— Сухар? — здивувалася фрау Вільтруд. — Але ж звідки?

— Я мав на увазі щось таке, щоб заїсти ваш лікер, — трохи зніяковів я.

Тепер зніяковіла фрау Вільтруд, хоч, чесно кажучи, це почуття їй зовсім не личило.

— На жаль, у мене нічого немає попоїсти, — сказала вона.

— Як же ви живете? — вигукнув я. — Ви взагалі щось їсте?

— Я? Не знаю. Все порушилося, ніхто нічого не знає, всі розгублені і нещасні…

Цього я не міг збагнути. Чотири роки мене й моїх бійців годували старшини, начальники продовольчого постачання, дивізійні і армійські склади, гороховий концентрат, жирна каша з м’ясом, заморська свиняча тушонка, а коли й чорний сухар, пожолоблений, мов підошва в старих шкарбанах, але завжди щось було кинути на зуб, і завжди без клопоту, без думки про те, звідки воно береться, без стурбованості про день завтрашній. А ці люди? Ну, так, це нація переможених, вони розгромлені, вони повинні спокутувати все, в чому завинили перед Європою, напустивши на неї залізні орди своїх цинічних войовників. Але жінки, діти, старі люди, цілий народ, покинутий напризволяще? Коли ми ступили на німецьку землю, то невидима щедра рука мого народу подбала про те,