Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

повстання проти гетьмана у Києві. Був головою Революційного комітету під час повстання. До приїзду Директорії у Київ та призначення Ради Народних Міністрів у складі Революційного комітету очолював адміністративну владу – Раду комісарів. Соратник і політичний однодумець В. Винниченка, котрий рекомендував В. Чехівського на посади голови Ради Міністрів і міністра закордонних справ Української Народної Республіки, які він обіймав протягом 26 грудня 1918 р. – 11 лютого 1919 р. (Щоправда, в революційній метушні про своє призначення він дізнався з газетних повідомлень, та ні на кого не нарікав, а без упину продовжував працювати.) До уряду В. Чехівського входили представники всіх українських партій, крім хліборобів-демократів. Дотримуючись на посту голови уряду позиції порозуміння з Радянською Росією, разом з тим послідовно боровся проти Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

На VI з'їзді УСДРП (10—12 січня 1919 р.) В. Чехівський виступив як прихильник влади рад, але без більшовицьких диктаторських методів, був обраний членом ЦК УСДРП. У січні 1919 р. брав участь у роботі Державної ради та Трудового конгресу України.

На всіх етапах громадсько-політичної діяльності В. Чехівський величезного значення надавав справі збереження й розвитку національної культури українського народу. Не випадково керований ним уряд ще наприкінці 1918 р. розглянув питання про утримання особового складу університетів, про штати Державної академії мистецтв. 1 січня 1919 р. РНМ схвалила, а Директорія затвердила «Закон про державну мову Української Народної Республіки», підписаний особисто прем'єром. Того ж дня з'явився вироблений за його ініціативи закон про вищий уряд Української автокефальної православної церкви. 8 січня 1919 р. РНМ по доповіді В. Чехівського прийняла законопроект про створення національної бібліотеки УHP, 17 січня – про утворення у Києві Головної книжкової палати.

Тимчасом на становищі УНР у січні 1919 р. важко позначилося поглиблення суперечностей всередині українського національного табору, насамперед через невизначеність питання про форму влади: чи відновлення ЦР, чи скликання Всеукраїнських Установчих Зборів, чи, зрештою, влада Рад? Нестабільність політичної ситуації, зникнення ґрунту для великої коаліції національних сил, яка б забезпечила перемогу антигетьманського повстання, зумовила б непрості колізії і в Директорії і в Раді Народних Міністрів. Зокрема В. Винниченко і В. Чехівський наполегливо шукали шляхів зміцнення УНР. Однією з наріжних запорук вони вважали запровадження в Україні системи трудових Рад, розбудову Республіки трудового народу. Серед іншого це, на їх думку, могло зняти низку суперечностей з РСФРР, привести до порозуміння з її керівництвом і відвернути майже невідворотний за інших обставин кровопролитий воєнний конфлікт між двома слов'янськими народами.

Що стосується В. Чехівського, то тут деякі дослідники вважають, що окрім його лівих соціал-демократичних орієнтацій важливе значення мали релігійні погляди. «Прем'єр Чехівський, – пише М. Стахів, – був не тільки провідним членом Української соціал-демократичної робітничої партії, але також одночасно глибоко віруючим християнином, який пробував проводити християнську мораль також в міждержавних справах. Він дуже боявся відповідальності за продовження оборонної війни України проти російської совєтської агресії. Коли проф. Ісаак Мазепа переконував його, що ця війна неухильна, бо Москва має явні імперіалістичні цілі і ніщо її не спинить перед подальшим воєнним походом проти України, хіба тільки повна капітуляція на ласку і неласку Москви, то Чехівський сказав: «Я маю сумніви, як християнин: чи маю я право посилати на фронт наших козаків на смерть, коли зовсім неясно мені самому, які наслідки для України принесе ця війна. Я сам можу іти на фронт воювати за те, в що я вірю. Але інших примушувати – це, на мою думку, неморально».

Подібні погляди в такій ситуації, коли російські більшовицькі армії сунули на Україну чорною хмарою, були не від світу цього. Проте вони доказують поза всяким сумнівом, що цей прем'єр уряду УНР справді прагнув миру і напевно не мав ані тіні бажання воювати агресивно проти Росії…»

Голова Директорії і голова уряду спорядили в січні 1919 р. дипломатичну місію до Москви, яку очолив їх однопартієць С. Мазуренко. Російська сторона з великим зацікавленням зустріла посланців Києва (починався найскладніший для Радянської Росії воєнний 1919 рік!), оперативно реагувала на найвищому рівні на мирні пропозиції українських дипломатів.

Однак на заваді очевидного прогресу міждержавного врегулювання став С. Петлюра, який як головний отаман мав найбільшу реальну владу в УНР, а орієнтувався зовсім на іншу силу – інтервентів Антанти, що висадили свій військовий корпус на Півдні України.

Посилення у політичних колах України цієї орієнтації, політичні вимоги французького командування, рішення ЦК УСДРП відкликати своїх представників з Директорії та уряду УНР змусили В. Чехівського 10 лютого 1919 р. піти у відставку з посади прем'єра. Він був одним із засновників Комітету охорони республіки у Кам'янці-Подільському (березень 1919 p.), дещо пізніше брав участь у створенні фракції незалежних в УСДРП, очолював ідеологічну комісію Української автокефальної православної церкви, був радником митрополита УАПЦ В. Липківського, проповідником Всеукраїнської православної церковної ради та організатором пастирських курсів у Києві.

За Радянської влади працював у історичному відділі Всеукраїнської академії наук, був професором Київського медичного інституту, Київського політехнікуму та Соціально-економічних курсів, Вінницького інституту народної освіти. У 1921 р. виступив як свідок на судовому процесі проти членів ЦК УПСР В. Чехівський немало писав. Його перу належать численні богословські та науково-історичні праці: «Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бодони» (1905), «За Церкву, Христову громаду, проти царства тьми» (1922 та 1947), статті у журналах «Україна» та «Церква та життя».

Характеризуючи В. Чехівського як державного діяча, О. Шульгін писав: «На чолі Міністерства стояла на початку 1919 року попросту свята по вдачі людина. В. Чехівський – щирий українець і добра людина». Вболіваючи за долю Батьківщини, він не емігрував. 29 липня 1929 р. його заарештували у справі «Союзу визволення України», начебто як члена бюро цієї організації. 19 квітня 1930 р. засудили на смерть, потім вирок замінили на 10 років ув'язнення на Соловках. У 1936 р. термін ув'язнення подовжили ще на 20 років і заслали у табори без права листування. З листопада 1937 р. В. Чехівського розстріляли за вироком «трійки» УНКВС Ленінградської області.

Література про В. М. Чехівського

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліографічний довідник. – К., 1998.

Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – Київ – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).

Гунчак Т. Україна: Перша половина XX ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920. Документи і матеріали. – У 2-х т. – Т. 1—2. – К., 2006.

Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 – Т. І—II. – Ужгород, 1930, 1932.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921.