Читати книгу - "Мідний король"

«Товаришка Новка прикопали. Діло нівроку. Хап».

* * *

— Звіруїн переступить поріг замку?

— Переступить, — кивнув Розвіяр. — Це мій брат, його звати Місячний-До-Речі. Запам’ятай це ім’я, Кривуле. Про звіруїнів ми поговоримо потім.

Він увійшов у замок, де не був так давно. Переступив поріг, слухаючи внутрішню музику на кшталт тієї, що доносив колись вітер з піднесеного міста Мірте. Роззирнувся навколо, і музика змовкла: майже непошкоджений ззовні, замок дуже постраждав ізсередини.

Перекосилися, розтріскалися стіни. Просіла підлога, у ній зяяли провали. Східці осипались. У приміщеннях, куди раніше вільно проникало денне світло, тепер було майже темно: камінням завалено галереї та вікна.

— За цю купу руїн варто було битися, — пробурмотів Лукс.

Яска взяла його за руку — чи то втішаючи, чи то сама шукаючи підтримки.

— Де його поховано? — подав голос Розвіяр.

Сотник Бран не спитав кого.

— Нагорі. У верхній галереї.

— Верхня галерея тримається?

— Сяк-так.

— А шахта? Шахта ціла?

Сотник утомлено похитав головою:

— Ніхто не спускався з тих пір. Гадаю, там вода. Вода продовжує гризти — знизу…

Наче відповідаючи на його слова, розлігся важкий звук: здавалося, глибоко під землею розірвалась басова струна. Цівка піску просипалася з тріщини в стелі Луксу на голову. Отрушуючись, він мимоволі випустив кігті — кістяні голки заскреготіли по камінній підлозі.

— Замок хитається, — сказав, нечутно підійшовши, Кривуля. — Щодня… нові тріщини.

Розвіяр мовчав. Бран глядів на нього з-під важких повік. Напружено, вимогливо дивився Кривуля. Підійшли інші вартівники — одних він упізнавав, інших, сильно постарілих, — ні.

— Тягніть сюди будівничих. — Розвіяр прочистив пересохле горло. — І робітників. Полонених ставте чистити відстійну яму, бо ми тут усі в лайні захлинемося. І майстрів, нехай оглянуть блоки. Тягніть мастило, інструменти, ланцюги. Шукайте смолоскипи, які є… Ні, Луксе, не ти. Ти будь поряд зі мною. І ти, Яско, теж.

* * *

Будівники оглядали замок декілька годин. За цей час Розвіяр устиг повністю підкорити собі табір — караванників, робітників і навіть рабів:

— Дам свободу тому, хто працюватиме сумлінно. Дам грошей. Хто спробує втекти — уб’ю.

Яска стояла поряд, склавши руки на грудях так, щоб видно було перстень. Лукс тримався за руків’я своїх мечів і то випускав, то знову втягав гострі кігті.

Розвіяр написав Хапові лист: «Діло нівроку, чекай вістей. Дол». Самка-нетопир понесла в місто шовкову стрічку на нозі. Важливо було виграти час; він дуже розраховував, що Хап повірить листу й на час забуде про замок.

У гнізді вогнянки лишилося два яйця. Розвіяр подумував розбити обидва й одразу ж утопити личинок, але не зважився. І замок, і табір були слабкі тепер, розворушені, як спорота подушка, а в Хапа, який щойно дістав владу над портом Фер, було досить і людей, і спорядження. Якщо прийде великий озброєний загін — тільки вогнянки допоможуть зберегти завойоване.

Але кого поставити в дозір біля гнізда?!

Розвіяр не довіряв ні Кривулі, ні навіть Брану. Він прекрасно розумів, що це за спокуса — тримати біля ноги майже всемогутню, жахливу, повністю вірну істоту. Нехай три дні й три ночі — зате яка влада!

— У замку є піч, — сказала Яска.

— І багато охочих зіпсувати шкаралупу.

— Ні. Вони можуть мріяти про це. Але не зважаться. Вони бояться личинок більше, ніж ти. Дивись, як довго вони берегли ті два яйця. А розбив тільки Бран. І то ледве-ледве.

— У мене нема часу носитися з коромислом, розпалювати вогонь, кочегарити… У мене нема часу! — повторив він з відчутним відчаєм. Усе відбувалося страшенно повільно: раби повільно відносили й закопували мертві тіла, найманці неквапливо збирали розсіяних рогачів, ставили на колеса перекинуті вози, кухарі ледве-ледве ворушили ложками в чанах з обідньою кашею…

— Я можу постерегти, — тихо запропонувала Яска. — Я розумію — це важливо.

Він провів долонею по її волоссю. Притиснувся лобом до лоба.

— Втомилася? Злякалася?

— Нічого. — Вона нервово ковтнула. — Тільки хочеться… помитись. Мені якось ніяково. Усе це… ці… Чад.

— Потерпи. Скоро відпочинемо.

— Так… Дол-Шерт був дуже хитрий, сильний… Але він не знав, з ким зв’язався. Він взагалі нічого про тебе не знав.

— Ми не встигли зійтися ближче.

— Ти жартуєш, чи що?

— Незвично?

Вона насилу засміялась.

— У гекса погано з почуттям гумору, — зізнався Розвіяр. — Тому їх ніхто не любить.

— Я люблю тебе.

Він відсунувся. Погладив її по щоці. Лишились чорні смужки сажі.

— У твоїй спальні влаштуємо басейн. Світлячки горітимуть під водою. Ти зможеш купатись, коли захочеш, ваша могутносте.

Вона заплющила очі. Розвіяр поцілував її, повернувся й пішов до замку.

* * *

З обличчя головного будівничого він зрозумів усе раніше, ніж той відкрив рота. І будівничий, побачивши погляд Розвіяра, теж усе зрозумів — і завмер з опущеною щелепою.

— Ну?

— Ми уважно оглянули… Е-е-е… опірні конструкції…

— І що?

— Замок вирізано в скелі таким чином, що скеля таки править за, е-е-е, фундамент…

— Я знаю! Далі?

Будівник у відчаї похитав головою. Витер з лоба краплі поту.

— Ви можете вбити мене, пане, але я не розумію… як ця будівля досі стоїть. — Він розгорнув тугий сувій паперу. — Дивіться. — Палець із жовтим нігтем уперся в переплетення ліній на грубому кресленні. — Тріщини в підмурівку… заходять у глибину гори… шари зміщуються… Замок може завалитись у будь-яку хвилину. А якщо ми почнемо щось робити, укріплювати, добудовувати… Разом із замком, скоріше за все, просяде цілий шар, гора осяде в річку, повністю зміниться ландшафт… Найкраще, що можна зробити, — тікати звідси, тікати якнайшвидше!

Будівничий зрозумів, що каже в мертвій тиші. Затнувся. Відірвав очі від плану, заглянув в обличчя Бранові, Кривулі, вартівникам, Луксові. У відчаї повернувся до Розвіяра:

— Благаю. Повірте мені. Я багато будував, зокрема в горах. Ми всі тепер підвішені над прірвою… Дозвольте мені піти!

Його голос зірвався.

Дуже довго всі мовчали. Потім у надрах гори щось лунко тріснуло, і підлога здригнулась під ногами. Будівник втягнув голову в плечі.

— Мені потрібні дерев’яні носилки, — безбарвним голосом сказав Розвіяр. — Добрі, міцні й легкі. Мені потрібен оксамит, найдорожчий, який тільки лишився, і подушка з золотим шитвом. Мені потрібен серпанок, парча, золоті й срібні прикраси…

— Ти що, хочеш улаштувати коронацію? — гостро спитав Кривуля.

— Ні. — Розвіяр осміхнувся. — Луксе, допоможи мені. Треба зробити важливу справу. Сам я не зможу… Боюсь.

* * *

Вони покрили носилки оксамитом.

Повільно й обережно переклали на оксамит те, що лишилось від Ранку-Без-Похибки. Усіх, хто спускався в його печеру, потім довго трусило.

Вечоріло. При запалених смолоскипах