Читати книгу - "Шлях Абая"

— Що ви кажете, Ісхак-ага? — сказав він, стримуючи обурення.— Невже ви збираєтеся поділити їх заочно, навіть не поговоривши з ними! Це схоже на поділ здобичі! Адже ж вони для вас не чужі, та їм і не по шістнадцять років. Хіба у них немає своєї волі, своїх бажань?

Шаке був одним з небагатьох родичів Абая, хто старався брати приклад з нього. І тепер він зрозумів серцем, що Такежан, домагаючись вигідного для себе поділу, готовий захищати будь-які дикі і темні звичаї старовини.

Хоч слова його були не до вподоби Такежанові, Ісхакові і Шубарові, проте відповісти на них різко не можна було, і вони, пробурмотівши щось незрозуміле, замовкли. Абай з цікавістю переводив погляд з одного на другого, мовчки стежачи за ними. Підтримав Шаке тільки Єрбол. Він відчув, що слова того сподобались Абаєві, і сміливо висловив свою думку.

— Шаке має рацію. Ці жінки — ваші невістки, дружини вашого брата, кревні ваші родичі. І ваш обов’язок — порадитися з ними. Тільки так і треба вирішувати.

Такежан глянув на Абая:

— Що ти скажеш?

— Я погоджусь з усім, що ти робиш, крім одного — насильства,— як і раніше, спокійно відповів Абай.— Хоч як ти вирішиш, ти не повинен робити це проти волі самих жінок, Такежан. А в усьому іншому розпоряджайся, як вважаєш за потрібне.

— В такому разі, переговоримо з усіма трьома,— тут же оголосив Такежан.— Шубар і Єрбол, їдьте і скажіть їм наша рішення!

Він промовив це твердо, але в глибині душі подумав: «Якщо десь крилася перешкода, то вона, мабуть, тут». І, обміркувавши становище, він перед від’їздом сказав Шубарові та Єрболові:

— З усіма трьома вдовами говоріть поки що тільки про одне: шаріат велить трьом аменгерам брати за дружин трьох вдів, нехай спочатку вони дадуть згоду на це…— Помовчавши, Такежан промовисто глянув на Шубара і додав: — Кожна з них наслідуватиме приклад іншої. Через те почніть з Торимбали. Вона молодша за інших, нехай скаже своє слово першою.

Посередники так і зробили. Але хоч як умовляв Шубар Торимбалу, вона не дала ніякої відповіді.

— Випереджати Єркежан та Зейнеп я не можу,— вперто повторювала вона.— Дадуть відповідь вони, тоді скажу і я. А поки що мене не силуйте!

Шубар і Єрбол поїхали до Зейнеп. Дорогою Шубар поділився з Єрболом своїми сумнівами:

— Найважча розмова буде з нею… Адже вона більш за всіх тужить за Оспаном.

Єрбол погодився з ним. Усім було відомо, як зворушливо оплакувала Оспана на протязі всіх цих місяців Зейнеп. Ті, хто побував у жалобній юрті, говорили про неї з повагою і співчуттям: «Як щиро тужить вона за чоловіком! Яка вірна була в Оспана подруга! І слова на її вустах, і сльози на її очах, і туга в її серці — все доводить це. Помирати нікому не хочеться, але якщо тебе оплакуватимуть так, як Зейнеп Оспана, можна помирати спокійно». Зейнеп була проти передчасних поминок, а коли все-таки вирішили справляти їх, вона з того дня до самісіньких поминок оплакувала Оспана не двічі, а вже тричі на день.

Через це Шубар завів мову здалека, заговоривши про звичаї, про шаріат, і говорив довго, майстерно, вдавшись до всієї своєї красномовності. Зейнеп слухала мовчки і уважно, переводячи з Шубара на Єрбола погляд своїх красивих очей, в якому світився розум. Обличчя її не виявляло ні здивування, ні горя. Єрбол навіть подумав: «Вона слухає так, наче з нею не раз про це говорили. Невже вдови, довідавшись про переговори у Такежана, порадилися між собою і вже щось вирішили? Коли так, то чи не почне і вона, як Торимбала, кивати на Єркежан?»

Але коли Зейнеп заговорила, відповідь її здивувала обох посередників.

— Дідівських звичаїв я не порушу, сперечатись з родичами не стану,— спокійно сказала вона, вислухавши Шубара.— Робіть, як знаєте, я прийму ваше рішення.

Шубар, скоса зиркнувши на Єрбола, насилу вдержався від посмішки. Проте Зейнеп здивувала їх ще більше, несподівано заговоривши і про те, чого вони ще не хотіли торкатись. Пряма, далекоглядна і рішуча, Зейнеп не любила кружляти кругом та навколо і завжди глузувала з того, що чоловіки, ведучи переговори, розмовляють натяками та манівцями.

— Скажу ще одне,— проказала вона так само спокійно і розсудливо.— Хоч зараз ви і мовчите, але завтра знову приїдете до мене з новим запитанням: «А хто з вас за кого піде заміж?» Так от я відповідаю зараз: і це вирішуйте самі! Якщо у вас залишилось три вдови, то, дякувати богові, є й три левіри. І всі вони люди ще не старі, до землі не зігнулись. А я — не в розквіті молодості, мені не сімнадцять років. Коли один буде старіший за другого на сім років, а другий на чотири, то чи варт про це говорити? Та й хто скаже про цих трьох чоловіків: цей старий, а той молодий? Всі вони між сорока і п’ятдесятьма роками, всі середнього віку. То чи варто міркувати про те, що суйєм менший за кариса?[53] Вирішуйте самі.

Тепер Шубар уже не міг втриматися від посмішки. «А я думав, що вона відмовлятиметься! Видно, їй не терпиться вхопити ще одного чоловіка!» — подумав він, але, побоюючись, що його усмішка може образити Зейнеп, одразу ж сказав уголос, посміхаючись:

— Женеше, люба моя! Як добре, що ви одверто сказали те, що думаєте!

Але як тільки вони від’їхали від аулу Зейнеп, Шубар не стримався від жартів.

— Ти бачив, як вона стрепенулася? Я так і думав, що вона вчепиться в мене: де, мовляв, жених, давай-но його сюди мерщій!

— Правда,— погодився Єрбол, сміючись.— Інші мовчать, а вона вже собі чоловіка вибирає.

— Хитра лисиця! Дзигою так і крутиться, так і крутиться, показуючи аменгерам червоне хутро: от дивіться, мовляв, я тут!

Того ж дня вони приїхали до Єркежан.

Ввічлива, небагатослівна Єркежан, добре володіючи собою, зустріла їх стримано, майже холодно. Усім зовні вона не була схожа на казахських жінок. Була висока, струнка, з тонким станом; дуже видовжений овал обличчя, великі, глибоко запалі очі, біла шкіра, прямий з невеличким горбочком ніс,— усе показувало, що в ній змішана різна кров.

Не встиг Шубар до кінця сказати те, що йому було доручено, як Єркежан заплакала.

— Не треба далі нічого говорити,— перебила вона.— Я все вже зрозуміла… Хіба словами ти зменшиш горе, якого завдаєш мені?..— Розридавшись, вона впала на подушку, уткнулась у неї обличчям.

Посередники мовчки чекали, поки вона заспокоїться. Нарешті вона піднесла голову.

— В день його смерті я поклялася,—