Читати книгу - "Жінка у білому"

спитала вона за якусь хвильку. — Коли я згадую про вашу матір, усе інше де й дівається з голови. Про що ж я говорила? Про що?» Я нагадала сердешній якомога ласкавіше та обачніше. «Ах, так, так, — мовила вона все ще якось спантеличено й неуважливо. — Немає у вас оборони від вашого лихого чоловіка. Так. І я повинна зробити те, заради чого прийшла сюди, — я повинна надолужити, сказати вам те, що побоялася сказати в кращий час». — «Що ж ви повинні мені сказати?» — спитала я. «Таємницю, якої боїться ваш жорстокий чоловік, — відповіла вона. — Якось я погрозила йому тією таємницею, і він злякався. Ви теж можете погрозити йому таємницею, і він боятиметься вас. — її обличчя потьмарилось, очі загорілися гнівним, похмурим блиском. Вона якось дивно, безглуздо замахала на мене рукою. — Моя мати знає цю таємницю, — сказала вона. — Через ту таємницю вона півжиття не прожила, а проживотіла. Якось, коли я була вже чималенька, вона мені дещо сказала. А наступного дня ваш чоловік...»

— Ну, ну! Продовжуй! Що вона сказала про твого чоловіка?

— Тут вона знов замовкла, Меріан...

— І нічого більше не сказала?

— І тривожно прислухалась. «Тс-с! — прошепотіла вона, все ще махаючи на мене рукою. — Тс-с!» Вона відійшла вбік від дверного отвору, повільно, покрадьки, крок за кроком пішла геть і щезла з моїх очей.

— Ти, звісно ж, слідом за нею?

— Так, я настільки розтривожилась, що насмілилась підвестися і рушити слідом за нею. Ледве я стала на поріг, як вона знов несподівано вигулькнула з-за рогу. «А таємниця? — прошепотіла я їй. — Постривайте й розкажіть мені таємницю!» Вона схопила мене за руку й подивилася на мене дикими, переляканими очима. «Не зараз, — сказала вона. — Ми не самі, за нами стежать. Приходьте сюди завтра в цей самий час... одна... затямте: одна!» Вона заштовхала мене в альтанку, й більше я її не бачила.

— Ох, Лоро, Лоро, ще одну нагоду втрачено! Була б я з тобою, вона б так просто не втекла від нас! І в який бік вона подалася?

— Ліворуч, де починається улоговина і ліс найгустіший.

— Ти побігла за нею? Погукала її?

— Як би я могла? Мені й поворухнутися було страшно, не те щоб гукати.

— Але коли ти встала, коли вийшла з альтанки...

— Я зараз же побігла сюди розповісти тобі про все.

— А в парку ти нікого не бачила, нічого не чула?

— Ні, коли я поспішала стежкою, все було начебто спокійно й тихо.

Я задумалась на хвилину. Чи той третій, хто потайки нібито був присутній при їхньому побаченні, існував у дійсності, а чи тільки у хворій уяві Анни Катерік? На це питання неможливо було дати певну відповідь. Певність була тільки в одному: ми знов випустили дорогоцінну нагоду, випустили безповоротно, безнадійно, — якщо тільки Анна не дотримає слова й не прийде до альтанки в призначений час.

— А ти певна, що розказала мені все-все, що було, кожнісіньке її слово? — спитала я.

— Ніби все, — відповіла вона. — Але ж ти сама знаєш, Меріан, моя пам'ять не така добра, як твоя. Правда, я була під таким сильним враженням, слухала її так зацікавлено й уважно, що не могла забути нічого важливого.

— Люба моя Лоро, важливі найменші дрібнички, які тільки мають стосунок до Анни Катерік. Подумай іще. Може, випадково у неї вирвався натяк на місце, де вона живе нині?

— Не пригадую нічого такого.

— Чи не згадувала вона про свою подругу й супутницю — жінку на ім'я місіс Клементс?

— О так, так! Я й забула про це. Вона казала, що місіс Клементс слізно просилася піти з нею на озеро, щоб ніхто її не скривдив. Місіс Клементс і просилася, і молилася, щоб вона не ходила сама на нашу сторону.

— І це все, що вона сказала про місіс Клементс?

— Так, усе.

— А вона не сказала тобі, де переховувалась, відколи поїхала з Тоддового Кута?

— Ні, таки нічого не сказала.

— Ані про те, де жила відтоді? Чи про те, що в неї за хвороба?

— Ні, Меріан, ні слова. Скажи мені, прошу тебе, скажи хутчій, що ти про все це думаєш? Бо не знаю вже, що й думати, ані як бути далі.

— Далі ти повинна ось що зробити, моя люба. Завтра ти в той самий час неодмінно повинна піти до альтанки. Я не можу навіть сказати, як це важливо, щоб ти знов побачилася з тією жінкою, як багато від цього залежить. Цього разу ти не будеш сама. Я йтиму за тобою на безпечній відстані. Мене ніхто не побачить, але я триматимусь досить близько, щоб почути твій голос, коли що-не-будь трапиться. Анна Катерік вислизнула від Волтера Гартрайта, вислизнула від тебе. Хай там що, а вона не вислизне від мене.

У моїх очах Лора читала мої думки.

— Ти віриш, — мовила вона, — в таємницю, якої боїться мій чоловік? Меріан, а що, коли вона існує тільки в уяві Анни Катерік? Що, коли Анна хотіла побачити мене й порозмовляти зі мною тільки задля давніх спогадів? Поводилася вона так дивно, що я ладна була засумніватися в її словах. Чи можна вірити їй взагалі?

— Я вірю, Лоро, тільки тому, що спостерегла в поведінці твого чоловіка. Про слова Анни Катерік я суджу за його вчинками, і я певна, що таємниця існує.

Більше я нічого не сказала й підвелася, щоб вийти з кімнати. Мене тривожили думки, які я, коли б ми порозмовляли довше, таки виповіла б Лорі, — а саме їй небезпечно було ті думки знати. Я все ще була під впливом жахливого сну, з якого вона мене пробудила; тяжкою, гнітючою тінню падав він на кожне нове враження, на кожне Лорине слово, поки вона розповідала про свою зустріч з Анною. Я відчувала, що лиховісне майбутнє підступило зовсім близько; воно пронизувало мене холодним, невимовним жахом, навіюючи мені переконання, що довгий ланцюг злигоднів уже зімкнувся навколо нас. Я думала про Гартрайта — про того, з яким я розпрощалася колись, і про того, якого бачила уві сні, — і я теж, як бачений у видінні Волтер, почала припускати: чи не рухаємося ми сліпо й невідворотно до накресленого й неминучого кінця?

Лишивши Лору, що сама піднялася до себе в кімнату, я пішла подивитись, які стежки й доріжки ведуть до будинку. Непокоїли мене обставини, за яких Анна Катерік розлучилася