Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

Пролунав сухий і різкий тріск. Щелепи миттю перетерли мов сірник дубову рукоятку кирки — і після того більше вже не рухалися, витративши останні сили. Сокіл неуважно поглянув туди, звідки долинув тріск. Він дивився на голову сколопендри, на свою покалічену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його знову впав на металічні самородки. Тоді він роздратовано вигукнув:

— Моя кирка! Адже ж вона мені зараз необхідна!

Він нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку з відламаною рукояткою. Не звертаючи більше ні на що уваги, геолог знову схилився над шматком брили, відбиваючи від неї киркою вкраплені самородки.

— Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергійовичу? — дивувалася Галя Рижко.

Сокіл, як і раніше, нічого не чув. Він обтирав тремтячими пальцями шматок світло-жовтого металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки на руку, мов живу істоту, ніжно й любовно. Ось він повернувся до світла і почав ще уважніше розглядати цей шматок металу, що виблискував тепер уже яскравіше.

— Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух, — почула спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до неї, несучи важку свинцеву сумку з інфрарадієм.

Він зняв сумку, з полегшенням поклав її на грунт. Потім окинув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися, — правда зовсім кволо, — незчисленні ніжки, Вадима Сокола, який не звернув і на нього уваги, поглянув на пояс Галі Рижко, де звисала порожня петля від атомітної гранати, і задоволено вимовив:

— Відзначу: хороша робота, дівчино. Відмінно випробували гранату. Інтересно: знову зустріли вашого дракона? Дуже-дуже добре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був тоді дракон?.. Тисну руку, дівчино. Прекрасно зроблено, повторю ще раз. Так!

І він урочисто потиснув маленьку руку Галі своєю великою рукою, що здавалася ще більшою в товстій гумовій рукавичці скафандра. Галя не могла приховати щасливої посмішки: це ж не хто-небудь, а сам Ван Лун хвалив і поздоровляв її. Тут уже не приховаєш збудження під незалежним, зовні байдужим виглядом!

Добре хоч, що їй не довелося міркувати над відповіддю Ван Луну, її виручив Сокіл. Він побачив Риндіна, який вийшов знову з люка астроплана. Академік також здивовано оглядався. Вибуху атомітної гранати він, ізольований стінками міжпланетного корабля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога і хотів довідатися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокіл кинувся до нього:

— Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! — кричав він, зовсім забувши про те, що Риндін не зможе все одно почути його. — Ультразолото! Воно знайшлося! Ось воно! Я певен, що це воно! Дивіться!

Геолог згарячу дійсно забув, забув про все, що передувало його знахідці. Він перестрибнув через голову сколопендри, з розбігу перескочив і через її круглий тулуб, і підбіг до Риндіна, простягаючи йому один із світло-жовтих самородків. Микола Петрович, втім, і не потребував пояснень, хоча, певна річ, він не чув нічого із схвильованих вигуків Сокола. Він спустився драбинкою вниз і взяв самородок. Дві голови схилилися над дорогоцінним шматком металу — одна в прозорому шоломі і друга, непокрита, з шапкою сивого волосся, що розвівалося по вітру. Обидва щось говорили, перебиваючи один одного. Риндін поплескав Сокола по плечу скафандра, геолог блаженно і радісно посміхався.

Ван Лун виразно поглянув на Галю, підморгнув їй:

— Новина, зауважу, дуже інтересна. Хочу подивитися теж, а? Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай поки що полежить тут.

— Гаразд, гаразд, — відповіла Галя, готуючи фотоапарат.

Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася біля вбитої потвори, зайнята фотографуванням. І в той же час вона чула схвильований голос Сокола, який не кидав доводити Риндіну, хоча академік зовсім нічого й не заперечував, тим більше, що він не чув жодного слова геолога:

— Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! І ясно, що це не звичайне золото. Та й який же ще метал міг би мати такий вигляд? Спробуйте, наскільки він важчий від звичайного золота! Воно, наше ультразолото, тут, під цією брилою, як ми й гадали. Я ще вранці остаточно визначив напрямок жил-супутників. Зараз я побіжу до лабораторії, проаналізую, хоча й без того знаю, — сумніву бути не може.

І раптом Галя Рижко стривожено підвела голову. їй здалося, що десь поза скелями, що оточували міжгір’я, знову лунає той самий дивний гул, який вони чули під час першої великої вилазки, першого дня їх знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони пробиралися, прокладаючи собі шлях електроножем. Дивний гул, — ніби низько пролітав літак…

Цей гул долинав з-за скель, він дедалі гучнішав, наче й справді з боку лісу летів великий літак.

Галя не встигла навіть зібратися з думками, як над високими скелями з’явилося щось велике й довге, оточене переливчастим сріблястим сяйвом. У тому сяйві око ледве розрізняло швидкий рух мелькаючих прозорих крил. Дивовижна істота пролетіла понад скелями і повисла майже нерухомо в повітрі над астропланом. Все наповнилося низьким тремтячим гулом, немов над міжгір’ям безнастанно гуділа одна, найтовстіша струна величезного контрабаса. Істота висіла в повітрі над міжпланетним кораблем, вона мала довге кругле тіло, велику голову з величезними виряченими очима — і широкі прозорі сітчасті крила, які з неймовірною швидкістю мелькали над нею, зливаючись в одне сріблясте блимаюче сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричала Галя Рижко.

Із заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбік. Мандрівники завмерли від несподіванки. Довге тіло бабки досягало не менше як п’ять—шість метрів. Міцні сухі її лапи з гострими кігтями були підібгані.

Бабка пролетіла зовсім низько над Галею Рижко, обдавши її поривом вітру від блискучих прозорих крил. Дівчина відсахнулася і схопилася за гвинтівку. Проте бабка вже пролинула над нею. Вона летіла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко прицілилася, але бабка знову рвонулася вбік.

Нарешті Галя вистрілила. Промах!.. Ще постріл, ще! Бабка, не зменшуючи швидкості польоту, зненацька впала наче камінь кудись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всі інші звуки. В Галі завмерло серце.

— Невже влучила? — вона машинально опустила гвинтівку.

Падаючи вниз, бабка випустила свої довгі лапи. Тільки тепер Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який біг до товаришів.

— Товаришу Ван, бережіться! Вона падає на вас! — закричала на весь голос Галя. Але було вже пізно.

Бабка наче шуліка впала вниз. Вона не була поранена, вона падала не тому, що в неї влучили кулі Галі Рижко. Бабка кинулася вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини,