Читати книгу - "Засвіти"

— Як дивишся ти, ватаже, на оцю Йосафатову долину? — зупинившись, запитав у мовчазного Сірка Гнат Шульга.— Колись тут, кажуть, метлихалося море, а нині в тому он його останкові-плесі ми можемо очистити трохи наші грішні душі і тілеса та утолити спрагу душевну спочинком, поки сонце присяде за навкільні гори. Без того я не маю вже сил рухатися.

— А не пожене нас почцівий пан дідич в три вирви, як помітить? — завважив товариству з найближчого гурту молодиків Михай Ханенко, кинувши запитливий погляд на Сірка.

— Старі люди кажуть: вовка боятися — в ліс не ходити.

— Благословимо цю мудру думку, брати мої,— оглянув усіх запитливо найстарший з них, Мартин Пушкар.

Незабаром, викупавшись, молодики уже лежали на траві напівголі біля порослого лататтям плеса, радісно перекидаючись дотепами та жартами, а неподалік сохла щойно попрана їхня білизна. Вибравши сухуватіше місце обіч них, потоптавшись, приліг горілиць на узгірку й Сірко. По довгій ході оте купання, прання і оцей спочинок на прохолодній землі здалися йому блаженством. Лежачи, він чув, як молоді бакаляри знову почали сперечатися між собою, потроху розбуджуючи і його дрімоту.

— Згадав оце, Васюро,— почав як призвідець Мартин Пушкар,— оті слова твої: кращі з нас несуть свої буйні голови на чужину,— прискіпувався він, заклавши руки за потилицю.— Чи знаєш ти, що і «Апокрисісу», і «Пересторозі», і тому ж таки «Треносу», сиріч — «Плачу», та «Палінодії», і врешті «Посланію» Івана Вишенського з Афонської обителі ми зобов’язані і тим же буйним головам, і тій же чужині, що виростила собою наших людей, можних піднятися над вузькими суєтами власними до суєт люду нашого і не нашого?.. Овідіус не був би Овідіусом, а Цезар — Цезарем без отієї чужини!.. А македонянин?..

— Додай, брате, і «Протестації» Ісаї Копинського, що обійшлися в гріш уродзонній шляхті і папіжеві, і те, що, добуваючи славу «чужинцям», як ти кажеш, наші буйні голови повертають до рідних пенат загартованими лицарями, знаючи всілякі штуки,— докинув у суперечку товаришів Михай Ханенко.— Хіба покійний, царство його душі, Михайло Дорош зумів би завести ті полкові порядки в Запорогах, що й нині на заздрощі чужинцям здрастують, або чи зговорився б з Гіреями на турка чи й Сагайдак — спаяти Січ братствами, а перо — з шаблюкою, коли б не той гарт?

— ...І Гедеон Балабан, просвітитель і екзарх вселенський, і його послідовник Памва Беринда, і все вречене вами, побратими мої, якщо по щирості казати, тільки зайвий гнів ворогів на народ накликає, а зиску з того — гріш...— аж звівся Гнат Шульга на руку, встрявши в розмову.— Пожарищем — на вогонь, мечем — на меч, смертю на насильство треба йти, а «протестації» що дали людові?!. Їм то можна писати оте, бо коли що до чого, то вони і майно ошатне, і душі свої праведні з чадами, і тіла честиві, як говорив ти, поповичу,— вколов він Самойловича,— до своїх православних церковників під захист понесуть чи до литвинів, а люду шкірою, душами та тілом, по палях висячи, треба буде розплачуватися за те!..

— Про такі речі не тобі, гирлижнику, полемію вести,— схопився ображений Самойлович в гніві, натякуючи Гнатові на його пастуше походження.— Хто тобі, череднику, перечить своє честиве тіло не давати православним під захисток?.. Навіть Горацій говорив,— сказав він спокійніше: — «Карпе діем — лови день!..»

— Стій, віаторе!.. Замовкни! — замахав руками раптом Шульга, вдивляючись в бік шляху й поволі стаючи на коліна.— Якусь перевертницю-горгону в образі вершника-янгола до нас біс несе.

Всі вайлувато і нехотя поволі звелися й собі: хто на лікті, а хто й сів, вичікувально задивляючись на вершницю, що близилася до них на міднуватому лискучому скакуні.

— Дзень добжи, добродзеї! Кто беньдзеце і для чего тутай? — натягуючи поводи неспокійного коня, що раптом закивав гострими вухами і захріп, угледівши розкидану по траві білизну, звернулася вона чванькувато і гордовито до гурту.

Шульга перший розгадав причину того кінського неспокою і, легко звівшись, скочив збирати білизну, а молодики, відвівши погляди від повного зневаги чарівного лиця вершниці, з цікавістю розглядали маленького собачку, що принюхувався, притримуваний приїжджою за довгий тонкий шнурок; накинутою на нього отороченою смугастою накидкою і капелюшком, в якому майже ховалася маленька голівка, собачка нагадував ляльку. Короткі його ніжки були озуті в барвисті взувці-шкарпетки, а під шийкою красувалася рожевим букетом шовкова ключка з-під білого жабо.

— Іррітаментум!.. Страховище! — шепнув хтось з гурту молодиків, і не знати було, кому адресувалося сказане: отому собачці чи його господині.

— Чего нікто не муві мнє, хлопі? — роблено грізно викрикнула вона і ледь усміхнулася, помітивши загальне захоплення собачкою подорожніх.

— Ми є спудеї братства кийовського, ладна і слічна пайматусина цуречко,— вклоняючись від усіх, заїкувато пояснив Мартин Пушкар.— В землі дідичні Вишневецького нам путь, на вакаційні ферії літні,— не моргнувши, збрехав він.— А... тутай?..— оглянув він товариство, зрозумівши, що не вдовольнив відповіддю вершницю.— ПЕРЕПОЧИЛИМ ПО ХОДІ ДЛУГОДЕННІЙ НА СМАЖІ у вашому підстепі.

— ...Перепочилим? — глумливо повторила запитом вона, призрілим зизом оглядаючи сидячих,— то й...— підбирала слова,— виносьтесь із тего підстепу, доки цалі тважі ваші! — повернула коня поводом убік.— Бемули, а не спудеї ви єстесьце! — кинула злобливо на від’їзд в гурт отетерілих подорожан і поскакала геть, аж собачка ледь встигав за нею.

— Ти ба, яка бенеря,— обізвався першим Сомко.— Видно із наших, бо плутає русинські і ляські слова, а коняга слічний у неї, таким і на