Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Ви чого? – спинила її Настя. – При народженні тільки радіють, – дивувалася бабиним сльозам.

– Простіть мене, стару. Сама не знаю, чого б це. Мабуть, від того, що час такий, – забираючи немовля, побачила і Грицеві вологі очі.

– Сховайте його, сховайте хоч до Тимофія, та людям розказуйте, що то Меланя його народила! – чи давно до того додумався, чи щойно, але, сказавши, й сам налякався. – Прошу вас. А я щось придумаю, обов’язково придумаю, – на тому й зачинив за собою двері.

– Дякувати Богу, що Ксанка того не чула. Заснула, тільки-но дитинка вискочила, – баба Палажка клала біля неї немовля. – То він згарячу, але не така вже й погана його пропозиція, бо, не доведи Боже, заберуть дитинку, аби його виманити, він же сам тоді прийде.

– Зараз-таки піду по Меланію, – Настя вже накидала на себе куфайку.

А баба Палажка сіла біля вікна та знову заплакала. Їй цілу ніч так хотілося хліба, що ледве стрималась, аби не попросити. Тепер вирішила сидіти, поки Настя не відріже і їй шматок за роботу.

Уранці село Цареборисів було не впізнати – ще й сонце не зійшло, а люди вже несли додому зерно й борошно, забране червоними. Вели корів та коней, які відібрали в них для створеної артілі. А коли поснідали, старі й молоді поспішали до центру, аби примкнути до савоновського війська, згодні були померти, ніж жити під більшовицькою окупацією. І вже після обіду не тільки допомогли повстанцям повністю розбити один із батальйонів особливих військ НКВС, надісланих для їхнього знищення, а ще й цілу роту взяти в полон. Багато місцевих пішли й рейдувати повітом, бо їх виглядали в кожному селі. І де б не були, скрізь змучений люд вимагав покарати тих, хто співпрацював з більшовицькими комісарами. Тож за рішенням народного суду в багатьох селах декому довелося поплатитися життям.

Такий суд відбувся і в Цареборисові. Серед тих, кого притягли для розправи, був і Петро. Він весь час витирав піт зі свого обличчя, і не спинявся повторювати: «То неправда! То хтось вигадав! Я ж такий, що й муху не ображу!» Тремтів, але людям в очі не дивився, тим паче Насті, яка стола неподалік. Звинувачували його в тому, що він вказував, де і які продукти сховали його сусіди по вулиці. Відомою стала й інша його провина – це він здавав Тимофія, який то тут, то там переховувався після кожного нападу повстанців. Дізнавшись про таке, навіть Настя не збиралася його прощати.

А народний суд уже й вирок виніс – розстріляти. Коли на його захист став сусід Митро, який, підійшовши до Насті, щось шепотів їй на вухо. Було помітно, що вона вкрай здивована, бо тільки зараз взнала, що її доньку Петро аж двічі врятував від безчестя. Перший раз зовсім поряд з його хатою, тим же Євгеном Жаковим, якого вона колись так полюбила, а другий – минулої осені якимось киргизом, який, розізлившись, ледь і його не задушив. Усе сказавши, він спитав: «Чи говорити про це народним суддям, чи все ж Настя за нього заступиться?»

– Звільніть його! – проказала мати отамана. – Звільніть, я сама з ним розберуся.

Вона бачила, як Петро стер зі свого лоба останні краплі поту. Коли проходив повз неї, тихо мовив:

– Вона сама просила, щоб я тобі не говорив, але це правда. Тільки не думай, що Петро – падлюка.

– Я за це помилувала, а за Тимофія Григорій тобі не простить! – кинула йому вслід, після чого він неначе крізь землю провалився. Та як не виглядала Петра, ані того вечора, ані наступного дня його не побачила.

– Помчав у Протопопівку, – повідомила баба Палажка. – Там, кажуть, збили замки з усіх амбарів, тож спішив туди на своїй клячій, бо як проґавить, то й сну позбудеться. Потім, мабуть, у Гаврилівку гайне, а звідти в Комишуваху, так і рейдуватиме слідом за повстанцями. Після народного суду мав би тихо сидіти, а в нього ніякого тобі страху. Дивно все це. До того ж кобилу ніхто не забрав. А може, з іншої причини скрізь мотається?! – сказавши таке, вона дивно поглянула на Настю. – Здається, червоні давно його на гачок узяли, тож і зараз змушують доносити про все, що тут діється, – і знову її полохливий погляд кидався у різні боки. Виходить, не такий уже він завзятий комерсант, як нам раніше здавалося.

– Треба отаману сказати, він повинен його допитати сам, – Настя була приголомшена почутим. – А вдома я за ним прослідкую, по-сусідськи це просто. Отак і будемо жити – він за мною, а я за ним, – сама, залишивши бабу Палажку, пішла шукати дядька Івана, аби згарячу не наробити якихось дурниць.

– Звичайно, треба передати і негайно. Є у мене з ними зв’язок, і я це зроблю сьогодні. Поїхав би й сам, але вже й на коня не залізу. Бачиш, до чого дожили? Не тільки я, всі заслабли, всі… Скрізь тільки й чути: нам би хоч два місяці протриматись, поки якась зелень з’явиться та ягода поспіє. Думають, що тоді вони вже спасуться.

Настя вже давно помітила і його загострений ніс, і запалі очі, і спину, яка майже не розгиналася. А цього разу він уже не скидався на сільського дядька, а на якогось доходягу, хоча ще був легкий на ходу.

– Не хочеться помирати, – зізнався він одного разу. – Зовсім не час. Он як люди хвилюються за наших повстанців! Тільки взнали, що неподалік села Лозова Павлівка їх обстріляли з бронепотяга, одразу і до отця Никодима подалися, аби церкву відкрив та службу відслужив за здравіє Савонова та всіх інших. І нічого, що після стількох пограбувань там не лишилося жодної ікони, вони й свої з дому понесли. От тільки невтішні новини стали залітати сюди все частіше – то всередині березня повстанці втратили декілька десятків бійців, то двадцять п’ятого посеред поля в нерівному бою багато їх полягло, так і чекай, що червоні батальйони ось-ось їх розіб’ють, – сказавши таке, він дивився на Настю і чекав, аби