Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Політ ворона. Доля отамана 📚 - Українською

Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Політ ворона. Доля отамана" автора Ганна Ткаченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 100
Перейти на сторінку:
ще не раз зламають об нас зуби, – проказав отаман.

Він лаяв себе за необачність і якби міг вернути вчорашній день, не дозволив би війську розслаблятися. Тепер якомога швидше треба було вирушати в рейд дорогами й стежками свого краю, аби поповнити повстанське військо. А зараз вояки ніяк не могли зігрітися. Не наважившись розпалити багаття, вони сушили мокрий одяг своїми тілами. Тільки через два дні були готові знову взятися за зброю.

– Ну що, покажемо їм, де раки зимують! Правильно, не варто чекати ранку, усе зробимо зараз, – Григорій підтримував пропозицію своїх командирів, які за півдня зібрали всі їхні маленькі групи. – Якраз смеркається, а це гарний час для серйозної справи, – щойно торкнувся чобітьми свого коня, як той одразу рушив з місця. – Уперед, Адмірале! Раз ми удвох вискочили з тієї м’ясорубки, значить, ще повоюємо. Сьогодні доберемось до Цареборисова, чи Червоного Оскола, як його перейменували більшовики. Кого вдома зловимо, кого ще на роботі, але всі отримають, що заслужили.

І вже невдовзі були в центрі. Одні тачанки з кулеметами спинилися перед волосним комітетом незаможних селян, інші розвернулися на парткоми і «черезвичайки», були й під телеграфом та поштою. Усе почалося з тієї великої кімнати, де ще не закінчилася нарада з міліцією. Коли туди увірвалися савоновці, усі так і залишилися сидіти, а прийшовши до тями, мовчки здавали зброю. Лише в кабінеті голови волкомнезаму лунали постріли і сипалося розбите скло. Два побратими, які мали схопити Василя Трощила живцем, були поранені, а сам він ховався за великим столом, збираючись звідти поцілити в Савонова, який умить прибіг на допомогу. Тож, вибивши йому з рук револьвер, Григорій швидко витягнув здорованя Василя з-під столу. «А це тобі за моїх побратимів», – і тільки проказав, як відсічена шаблею голова гепнулась об підлогу. Поки він поспіхом переглядав його документи, хтось із повстанців підкинув ту чубату голову в приміщення ревкому.

Усіх інших вивели у двір, куди збігалися місцеві жителі, почувши, що з’явився сам «батько» Савонов.

– То що будемо з ними робити? – питав отаман, показуючи на доволі велику шеренгу, недалеко від якої горіла вся документація совєтських органів і їхні печатки.

– Бий, Грицю, цих шкуродерів! Бий! Вони в нас і останнє позабирали! – кричали люди навперебій. – А то й нам на розправу віддай, ми їх палицями та кулаками заб’ємо! – і таке зривалося з вуст змучених селян. А почувши, як ті просяться, умить стихли. – Ну, якщо розкаюються, то, може… іншу кару, замість смертної… – боязко злетіло з одних вуст, потім з других. – Простити! Простити! – вигукували інші. – Це ж не ті, що вас побили два дні тому, то все Заволзька дивізія. А наша міліція тільки й здатна тягти з комори та клуні. Бач, як просяться. Коли смаженим запахло, навіть до повстанців готові приєднатися, – уже й сміятися з них почали. – Клянуться, що ніколи й нікому не заподіють ніякої шкоди, – переказували їхні слова та знову реготали.

– Раз так, то треба простити, – це був дід Карпо, який і цього разу дістався сюди на Петровому возі.

– Я вже одного простив, – Савонов показав шаблею на кабінет Трощила. – А він наступного дня цілу дивізію привів.

– Туди йому й дорога! І цього ката відправ на суд Божий! – вказували на головного міліціонера Гордієнка, ще й на розвідника ізюмського, який тільки з’явиться тут, так і чекай якоїсь біди.

Чи так би зробив Григорій, чи по-своєму, але перед ним з’явилася мати.

– Відпусти їх, сину, – торкнулася його руки. – Ксанка, здається, народжувати збирається, – додала ледь чутно. – Не бери хоч сьогодні гріх на душу.

– Гаразд, нехай буде по-вашому. Розійдись! – і велика шеренга дружно зітхнула. – А тих трьох заведіть на той бік і зробіть, що люди просять, – наказав своїм бійцям.

11

Коли Григорій доїжджав до материної хати, на площі вже не було жодної людини – так швидко усі розбіглися. Не горіло й світло у вікнах адміністративних будівель, скрізь панувала тиша, неначе нічого й не трапилось, лише безголовий труп Василя Трощила, який валявся обабіч центральної дороги, нагадував, що тут було не тільки прощення, а й вирок.

А отаман Савонов уже був перед рідною хатою. Ще й кінь не спинився, як вершник скочив на землю, неначе чужими ногами переступав по двору, навіть спинився перед дверима, і тільки-но відчинив їх, як у напівтемряві, бо каганець ледь блимав, побачив біля столу дівча, яке куталося в суконний батьків піджак. Ховаючи великий живіт, воно терло руками поперек.

– Ксанко, це я, – проказав тихо, аби вона не злякалася.

– Ой! – вона обхопила живіт руками. – З тієї хвилини, як мати побігла, весь час виглядаю тебе. Може б, і не проґавила, але все частіше став нападати нестерпний біль.

– Нічого, я вже тут, – обіймав на радощах та шукав у пітьмі її губи. – Усе буде добре, – витирав і сльози, які вона, мов дитина, розмазувала по щоках.

– Я не всиділа на хуторі. Хоч там і їсти було що, усе ж не вдома, – тепер виправдовувалась, порушивши обіцянку. – А ти нікого не вбив? – вдивлялася в його очі. – То погана прикмета, кажуть, що дитина в червоних плямах може народитися, – переказувала почуте.

– Ні, я всіх помилував, – гладив її худенькі плечі та пригортав до себе, неначе й не було тієї довгої розлуки.

– Мені так погано без тебе. Я хочу, щоб ти назавжди залишився, – мостила на його плече голову. – Ні весілля не треба, ні документів, тільки б бути разом.

– Будемо, обов’язково будемо, – обнявшись, вони довго стояли в напівтемряві, не знаючи, в яку хвилину їх знову розлучать.

Коли вечеряли, в Ізюмі вже стягували регулярні війська, а коли тільки-но почало світати, чотири кавалерійські полки були готові йти на Цареборисів. Мабуть, від команди червоних командирів «Впєрьод!» Григорій прокинувся. А поглянувши на маленькі віконця, через які вже почав пробиратися ранок, він знову заплющив очі, тільки довго дрімати і цього разу не довелося – на подвір’ї з’явилися вартові. Тієї хвилини метушня була і в хаті, бо щойно вони постукали, як голосно закричала дитина.

– Хлопчик, – баба Палажка намагалася бути радісною. – Маленький Грицик, – замотувала його у стареньку полотняну тканину. – Це ж треба: як дві краплі води! – поглядаючи то на одного, то на іншого, намагалася встановити

1 ... 91 92 93 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ ворона. Доля отамана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Політ ворона. Доля отамана"