Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Не одну ніч я перекидав свої думки в голові, поки переконався, що в таких умовах велика армія довго протриматись не зможе – її легко знайти і легко переслідувати. Тож не варто тішити себе, що ми такі непереможні. Знайдуться сили, які влаштують нам останній день! Розпорошеність і тільки розпорошеність! Але не така, як раніше, а ще більша.

Тепер він пропонував негайно розділити повстанську армію на декілька загонів, які діятимуть окремо, а в разі потреби швидко зберуться в призначеному місці. І вже наступного дня, коли їхня колона виходила з міста, першими відокремились савоновці – зібравшись додому, вони взяли курс на південь. І хто б що не приписував Савонову – розбіжності з Махном, пограбування церкви, незгода з деякими махновськими командирами, він знав, що серед своїх у нього немає ворогів, але йому вкрай необхідно бути вдома, бо й звідти приходили невтішні новини.

Так невдовзі отаман Савонов опинився у своєму Теплінському лісі. Того дня в небі світило сонце, на деревах блищав іній, а він роздивлявся довкола і не міг повірити, що дістався рідної землі.

– Третє лютого! Третє лютого! – повторював, пробираючись на свою базу. – Таке відчуття, що все навколо радіє! – навіть у грудях розливалося незвичне тепло. – Що ж, господарю, приймай не тільки савоновців, а й кримчан, – мав на увазі загін Харлашки, із яким зовсім недавно об’єдналися. – Поки що я привів до тебе дві сотні бійців, але за місяць тут буде дві тисячі. Розраховував, що й Сіробаба невдовзі з’явиться зі своїми повстанцями, і його вірний побратим Шкарупа, який весь цей час тут боровся з совєтським режимом, а там і Щусь та Фома Кожа завітають, як і обіцяли. – Людно буде, як і колись, – Григорій і раніше зі своїм лісовиком спілкувався. Тільки не з тим, який може завести людину на болота чи в непролазні хащі, а з добрим і розумним, якому доручав стерегти приховану зброю, документи їхнього штабу і навіть дерева, аби ні блискавка, ні погана людина не заподіяла цьому лісові жодної шкоди. Тепер радів, що все на місцях, неначе він учора залишив свою другу домівку. – Трохи зачекай, розберемо невеликий обоз, нагодуємо коней і зваримо смачний куліш. Хлопці дорогою вбили дикого кабана, тож як побачиш димок чи почуєш запах свіжини, так і поспішай, аби не довелося скребти ложкою по казану, бо всі страшенно голодні, – він уявляв його собі великим, добрим і справедливим. – А колись увечері посидимо з тобою та погомонимо. Я ще раніше збирався розпитати в тебе про давні часи, уявляючи, як багато всього ти знаєш, тільки все часу не вистачало, – кидав поглядом то в один бік, то в інший, неначе десь там мала бути довга біла борода, яка інколи все ж йому ввижалася.

Але й того вечора їхня зустріч не відбулася – Григорій помчав до своєї Ксанки, яку залишив неподалік на невеликому хуторі. Уже пригадав її очі, шовковисте волосся і навіть губи… Але на нього чекало розчарування – засумувавши, вона давно поїхала додому. Повертати на Цареборисів було вже пізно, тому й заночував у селі Синичине – як-не-як, а тепла хата, та й господарі знайомі. Радів, що й кінь відпочине після великих переходів.

Спалось як удома, куди збирався потрапити наступного вечора. А цього ранку сьорбав гарячий суп та слухав розповіді господаря про їхнє життя-буття. Розмову перервали розвідники, повідомивши, що на ізюмській дорозі з’явилося невелике військо. Почувши таке, Григорій і ложку кинув – скочив на коня та й погнав його на край села. «Уже довідались, що я прибув, думають, що до опівночі горілку пив, тож до обіду спатиму, – навіть усміхнувся. – Тому, зовсім не криючись, їдуть собі серед білого дня, неначе на прогулянку», – слідкував за їхнім пересуванням.

Савонов угадав, бо озброєна до зубів ватага на чолі з комісарами та комуністами, усівшись на тачанки, здавалося, не поспішала. Хоча й дошкуляли їм савоновці, але не робили такої шкоди, як сам Гриць. Тож почувши, що він у Теплінському лісі, одразу втратили спокій, а на ранок уже й невеликий загін був готовий рушати в дорогу. Упевнені були, що після далекої дороги лежить він у ліжку і ніжиться під боком у своєї коханки. Планували схопити його майже голими руками, а то й убити, тільки б не заважав їм жити.

За такими солодкими думками незчулися, як і до села під’їхали, і зовсім не звернули уваги на якихось червоноармійців, що стояли на околиці. «Стоять, то й стоять, мабуть, на допомогу хтось вислав», – іншої думки й не було. Спохопилися лише тоді, коли їх почали оточувати, а вже як упізнали Савонова, готові були тікати світ за очі. Тільки було пізно – савоновці їх умить роззброїли. Поплатилися життям ті, з ким у повстанців були давні рахунки, а інших, перш ніж відпустити, роздягли до кальсонів, роззули і відшмагали батогами. Босоніж і в самих підштаниках слідом за іншими побіг і голова Цареборисівського комітету незаможних селян Василь Трощило.

Думали, що й справді вони дотримаються даної обіцянки: більше не чинити зла селянам, але тільки-но діставшись дому, Трощило помчав в Ізюм – і вже наступного дня привів у Синичине цілий полк червоних карателів. З першої хвилини зав’язався жорстокий бій, витримати який виснаженим повстанцям було складно, та й сили були нерівні, тому, притиснуті до річки, вони невдовзі опинилися в оточенні. Нічого не залишалось, як перебратися на другий берег. Може, й сталося б так, якби під кулеметним вогнем не почали падати коні. Провалюючи вже не товстий лід, вони опинялися у крижаній воді разом із вершниками. Серед них був і отаман Савонов, якому зі жменькою повстанців дивом удалося вирватись з того щільного оточення, залишивши в Осколі більше ста своїх побратимів.

– Оце так Хрещення Господнє! – добравшись до своєї бази, уцілілі бійці ніяк не могли прийти до тями. Навіть гадки не було, що третій день на рідній землі принесе їм такі невдачі. – Мабуть, і тут червоні отримали наказ: знищити нас до останнього.

– Нічого,