Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

що вони витівали в склепах! По-моєму, все ж таки повинні бути якісь межі, якась пошана до покійників, це всі визнають, навіть я — але ті шибеники думали тільки про скарби, заховані в могилах, і часом ладні були повідгвинчувати плити на нішах з домовинами й обнишпорити їх, чи нема там скарбу. Коли про мене кажуть, що я розбагатів на золотих зубах мертвяків, то я про них скажу, що вони б і в живих людей золоті зуби з рота видирали. А якщо Лотта тепер каже, що дітей забрали їй з рук, то я скажу, що вона їх ніколи й не держала в руках. Їхня небіжчиця бабуся та ще й досі живий дідусь утовкмачували їм тільки одне: ніде не прогавити свого, будь-що розбагатіти. Я ніколи в житті не робив однієї речі, хоч усі інші те робили — і Маргрет, і Лені, й Лотта, і навіть Борис,— я ніколи не збирав власних недокурків, а чужих і поготів — я просто гидував. Я завжди любив порядок і охайність, і кожен вам потвердить, що я й тоді ночами, в лютневий холод, виходив надвір, розбивав кригу на великому басейні, що з нього поливали могили — тобто квіти на могилах,— і обмивався весь, із голови до ніг, а коли можна, то й пробігався ранком, чи точніше вночі, а збирати недокурки — це ж гидота. Та наприкінці лютого, перед тим як ми змогли закинути неводи в Шнюрергасе, нам у тому підземному радянському раю стало сутужно з припасами: ми прорахувалися, бо гадали, що американці прийдуть на добрий тиждень раніше, і в нас уже не стало сухарів, і масла, й навіть сурогатної кави, не кажучи вже про куриво. І ось ті шибеники принесли мені гарненьких рівненьких сигареток, скрутили материною машинкою, а паперу випросили у добросердої Маргрет, та й продали мені, як згодом виявилося, мої ж таки недокурки як нові сигарети! І здерли з мене по десять марок за штуку. Жінки тоді всі реготали й хвалили хлопців за практичність, але мені аж мороз поза спиною йшов, поки я торгувався з тими гарненькими чортенятами. Мені не грошей було шкода, грошей я мав досить і заплатив би й по п'ятдесят марок за сигарету — але самий принцип! Самий принцип хибний: сміятися, коли малі діти вже такі зажерливі! Я не бачу тут нічого смішного. Тільки Борис тоді хитав головою, а згодом і Лені, коли хлопці вже після другого березня почали створювати власний запас і називали його своїм капіталом: то бляшанку смальцю, то пачку сигарет — а ми тоді були занадто стурбовані, щоб по-справжньому звернути на те увагу. Адже у Лені другого ввечері почались пологи, і вона нізащо не хотіла — та й я її добре розумію,— щоб її дитина з'явилась на світ у могильному склепі, і її „святий Йосиф“ теж цього не хотів.

Отож вони через розбомблене кладовище перейшли до теплиць — у Лені вже й перейми почалися,— Маргрет прихопила аптечку, а в теплиці намостили торфу, старих попон, солом'яних мат, і Лені народила свою дитину, мабуть, там саме, де й завагітніла. Хлопчик був цілком нормальний, важив сім фунтів, і якщо народився він другого березня, то за всіма правилами арифметики виходить, що зачато його десь близько другого червня, а в той час не було жодного нальоту вдень, жоднісінького! І нічної зміни тоді в майстерні не було ні разу, це можна встановити точно, у мене зберігається весь облік, а Борис то й взагалі не міг там бути вночі; отже, вони якось і серед білого дня знайшли нагоду й скористалися нею. Ну, дарма вже, все це минулось — але що там балакати про „радянський рай“! Побачили б ви кладовище після другого! Янголи та святі з повідбиваними головами, розвернені могили, з трунами й без, як вам завгодно, і ми, геть знеможені, бо цілий день, ризикуючи життям, тягали свою здобич із Шнюрергасе,— а ввечері ще й ті пологи,— щоправда, пройшли вони швидко й легко. Який там рай! А ви знаєте, хто тоді навчив нас молитись — бо ми самі вже все позабували? Отой росіянин! Так, так. Він нагадав нам, як молитись. Золотий хлопець був, я вам кажу, і якби послухався мене, то жив би й досі. Бо це ж таки було божевілля — відразу, сьомого числа, перебратися з жінками й дітьми в місто, без ніяких документів, тільки з отією зас...ною солдатською книжкою в кишені. Йому слід було сидіти тут у склепах ще кілька місяців — читав би свого Клейста, й Гельдерліна, й кого схотів, я б йому навіть Пушкіна дістав,— поки ми добудемо йому справжню чи й фальшиву посвідку про звільнення з полону. Адже селян американці вже влітку відпускали, і йому тільки й треба було доброї англійської чи американської посвідки про звільнення. Але жінота про це й не подумала, вони всі мов очманіли, сп'яніли від радості, що мир настав, а на це ще не час був, трохи зарано. А надто ще день у день сидіти над Рейном вечорами й навіть у пообідню пору, з дитиною, з отими гойзеренятами та весь час усміхненим щасливим дідусем — Груйтеном. А міг би ж хлопець ще й тепер сидіти над Рейном чи над Волгою, аби тільки схотів. Ось я, перше ніж на початку червня легально об'явитись на люди, роздобув собі довідку про звільнення, на своє-таки прізвище, все як годиться, з особовим номером і з печаткою табору — адже наше ремесло теж, власне, належить до сільського господарства, отже, все зроблено чисто й законно, та й роботи для нас було справді чимало, хоч би навіть і не вмирав більш ніхто, бо й так повмирало доволі, треба ж було якось усіх поховати. А от ні Лотта, ні Маргрет із їхніми зв'язками й не подумали про те, щоб добути Борисові таку довідку — адже для цього Маргрет досить було один раз крутнути задом, а Лотті лише згадати — з усіма її бланками, печатками та знайомствами. Це ж була жахлива легковажність — не легалізувати Бориса в червні чи липні, хоч би навіть для цього він мусив назватися Фрідріхом Круппом. Я б і сам труснув капшуком, бо я не просто симпатизував хлопцеві, я його любив, хоч ви, може, й сміятиметеся з цих слів: це ж він, він показав мені, що „нижча раса“,