Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Наприкінці березня 1918 року Вільгельм вирушив до своїх солдатів в Одесу водами Чорного моря. Уже через місяць він писав Іванові: «Його Величність був надзвичайно ласкавим і призначив мені завдання діяти в Україні не лише військово, а й політично, у зв’язку з чим надав мені необмежену свободу дій як знак своєї довіри. Він теж добре розуміє, що тепер є вдалий момент підштовхнути падіння маріонеткової диктатури Скоропадського. Бо, відчуваючи брак підтримки, Скоропадський звернувся по допомогу до Росії. І то була помилка. Сама лише звістка про переговори з Росією мала наслідком вибух народного повстання. Київ три тижні був в облозі, і якби не Січові Стрільці, котрі знову врятували уряд, то вже було би по всьому. Цісар Карл довго спостерігав, як німці створювали уряд Скоропадського без участи австрійців, а тепер також вирішив активно взятися до українських справ. І дуже вчасно».

Вільгельм наздогнав свій легіон на околицях Херсона, а через кілька місяців до них долучився й Іван, покинувши хор Кошиця під час гастролей.

— Приїхав я до Одеси і зараз далі на Миколаїв, де Стрільці тоді стояли, — розповідав Вільгельм. — У перших днях квітня я приїхав до маленької станції Копані, де зустрів Стрільців і обійняв команду над ними. Другого дня одержав наказ із Другої австрійської дивізії зробити наступ на Херсон, де були великі московські сили. Перший раз я побачив тоді УСС і не маю слів для описання моїх вражень. Гарні здорові молоді хлопці, велика дисципліна, ліпша, ніж в австрійськім війську.

Ще того самого вечора, після виснажливих боїв, Вільгельм і його солдати зайняли Херсон. Стрільці розмістились у бараках біля станції. Вільгельм розповідав, що місцеве населення прийняло їх спершу насторожено: людям було дивно, що галичани говорять такою самою мовою і налаштовані патріотично, готові віддати життя за волю України, — та дуже швидко стосунки налагодилися. Полк стояв у Херсоні десять днів, а потім отримав наказ вирушити через Нікополь на Олександрівськ, в околиці Хортиці, на Запорозьку Січ. Вільгельм нетямився від радості, що їде в таке славне місце. Нікополь вони легко взяли однією сотнею, яка й залишилася там як залога. Решта пішла на Олександрівськ.

— Ми дізналися від наших розвідних частин, що там стоїть сильна московська залога. Німці наближалися з півночі; а ми — на кораблях із півдня, — розповідаючи про це Галині, Вільгельм захоплювався, хапався за сірники і починав будувати на столі план розташування військ та перебіг битви. — Однак німці не зважувалися наступати на місто; вони казали, що чекали на збільшення артилерії важкими гарматами. Вони й нас відраджували наступати на Олександрівськ, але даремно! Наші хлопці прямо горіли бажанням бою і перемоги. Ми мали тільки одну батерію легких гармат. На Великім Лузі ми висадили наші частини й поволі, обережно, наступали на місто. Мушу підкреслити, що під час цілої операції населення помагало нам усіма силами, що було для нас дуже корисно. Я мав під собою шість тисяч крісів і одну батерію та два літаки. Другого дня вранці почався завзятий бій, ворог кидав усе нові й нові сили. Підкреслюю, що ми почали бій, не чекаючи приходу німців із півдня. По перших зустрічах ми мусіли відійти назад на Великий Луг, а деякі частини — на кораблі. Я стягнув тоді всі частини, які мав ще розпорядженні під орудою, і кинув їх на один вузький відтинок, так що я мав безумовну перевагу, — Вільгельм пересував усі сірники на один бік і люто відкидав «ворожі», смакуючи майбутню перемогу. — Німецьку артилерію я прохав обстрілювати північну станцію, звідкіля ворог кидав на нас нові й нові резерви. У той спосіб треба було перерізати йому шлях. І справді, німецька артилерія помогла нам. Ворог думав, що наступ буде з півдня і там задержав свої резерви. Ми проламали фронт і по тяжких боях обсадили південну станцію Олександрівська. Всі Стрільці тоді відзначилися! Хоробро боролися. Я не маю слів похвали, бо таких слів нема! По тім успіху москалі втекли в паніці й залишили багато полонених і воєнного матеріялу. На превеликий жаль, і ми мали втрати, однак ми знали, що герої, котрі тоді впали, не впали даром!

Мало не наступного дня після завзятого бою Вільгельм та Іван вирішили, що настав час організувати театр для місцевого населення. Серед солдатів із Галичини було чимало тих, хто вже грав в аматорських театральних гуртках, тож це було не складно. Відтоді майже щодня давали українські вистави в одній із місцевих стаєнь, і ці вистави часто завершувалися танцями з місцевою молоддю до ранку.

За порадою Івана, який добре пам’ятав, чим завершилося недолуге висвітлення у пресі діяльності Центральної Ради, Вільгельм почав видавати український часопис «Січ», який редагували Стрільці з його сотні.

Він посилав своїх офіцерів учителювати у школах, аби ще ліпше налагодити взаєморозуміння з місцевим населенням. Усі газети писали про українського Габсбурґа, що він співчував усім покривдженим, захищав селян від реквізицій і допомагав партизанам чинити спротив власному війську. А в європейських часописах навіть з’явилися статті про те, що Скоропадський начебто зрікся гетьманства на користь Вільгельма.

Скоропадський був вельми розлючений, а його німецькі покровителі почали непокоїтися. Найбільшого успіху Вільгельм досягнув відвертим бойкотуванням цісаревих наказів, які стосувалися примусової експропріації провіанту в селян.

— Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні» накази, як-от висилка карних експедицій на селян та інше, — розповідав він. — Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі та що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину. Гетьманський переворот заскочив нас зовсім нагло, й відкрито кажу, що і населення, і військо було з нього невдоволене від самого початку. Він так заскочив нас, що ми не могли вже нічого зробити. Від того перевороту почалася для нас доба інтриг, брехні й