Читати книгу - "Нічний цирк"

— Що таке Малювальня? — цікавиться Бейлі. Він хотів запитати, хто така Селія, бо Крихітка ніколи раніше не називала цього імені, але зацікавленість наметом, про котрий він не чув, переважила.

— Це намет із порожніми чорними стінами й повними відрами крейди. Там можна малювати, де захочеш. Дехто просто пише свої імена, інші — малюють картини. Бамбас іноді записує свої коротенькі історії, але зрідка й малює щось, це йому теж непогано вдається.

Діти прогулюються двором, і Крихітка вмовляє друга скуштувати какао із прянощами — напій одночасно надзвичайно зігріває і трохи пощипує язик. Бейлі відчуває, як повертається апетит, тож вони з’їдають на двох миску запечених у тісті яблук і пакетик їстівних папірців, детальні малюнки на яких пасують до їхнього смаку.

Потім друзі блукають у затуманеному наметі, де наштовхуються на паперових створінь — звивистих білих змій із миготливими чорними язиками й пташок, що розривають густий туман антрацитовими крильми.

На черевики Крихітки на мить падає тінь якогось невідомого створіння й одразу ж зникає з-перед очей.

Дівчинка божиться, що десь у наметі живе паперовий вогнедишний дракон. Бейлі вірить їй, хоча в голові не вкладається, як папір може дихати вогнем.

— Уже пізно, — зауважує Крихітка, коли вони йдуть від одного намету до іншого. — Тобі не потрібно додому?

— Я можу ще трішки побути тут, — каже Бейлі. Він уже добряче набив руку до того, як прослизнути додому, нікого не збудивши, тож повертається щоразу пізніше.

О цій пізній порі в цирку досі сновигають кілька відвідувачів, і Бейлі помічає, що більшість із них убрані в червоні шарфи. Зовсім різні — від грубих, сплетених із вовни, до тонких мережаних шаликів, але всі насиченого червоного кольору, котрий на чорно-білому тлі здається ще червонішим.

Хлопчик питає в Крихітки, що вони означають, бо навколо миготить стільки червоних плям, що це не може бути простим збігом обставин, і згадує, що юна панянка з трояндою теж мала червоний шарф.

— Це щось на кшталт форми, — пояснює дівчинка. — Усі вони — сновиди. Деякі навіть супроводжують цирк по всіх усюдах. Зазвичай вони затримуються тут довше, ніж решта, а за червоним кольором упізнають одне одного.

Бейлі намагається поставити ще сотню запитань про сновид і їхні шарфи, але Крихітка тягне його до наступного намету, де він, вражений побаченим, змовкає на півслові.

Атмосфера нагадує перший зимовий сніг, ті кілька перших годин, коли все довкола спить під білою ковдрою, м’яке й тихе.

Усе в цьому наметі біле. Жодної чорної цятки, навіть жодної чорної смуги на стінах шатра. Білий колір такий сяйний, що мало не засліплює. Дерева, квіти, трава навколо петлястих, укритих галькою доріжок, кожен листочок і кожна пелюстка — усе досконало біле.

— Що це? — видихає Бейлі. Прочитати вивіску біля дверей він не встиг.

— Це Крижаний Сад, — каже Крихітка, тягнучи його за собою. Доріжка повертає, і діти опиняються на відкритому майданчику, де в самісінькому центрі фонтан розбризкує білу піну по прозорій, укритій візерунками кризі. Уздовж стін намету ростуть бліді дерева, і з їхніх гілок на землю летять водоспади сніжинок.

У шатрі більше нікого немає, ніщо не порушує навколишньої тиші. Бейлі пильно розглядає троянду, і хоча вона холодна, застигла й біла, якщо нахилитися ближче, можна відчути слабкий аромат. Пахощі троянди, криги й цукру. Запах нагадує про квіти із цукрової вати, котрі продають у ятках на внутрішньому дворі.

— Давай пограємо в хованки, — пропонує Крихітка, і Бейлі одразу погоджується. Дівчинка розстібає пальто й кидає його на застиглу лавицю. У білому костюмі її майже не можливо розгледіти.

— Так нечесно, — кричить Бейлі, коли Крихітка зникає під розлогим вербовим гіллям. Він біжить за дівчинкою серед дерев і кущів, крізь хащі троянд і виноградні лози, де час від часу миготить її руде волосся.

Лондон, березень 1900

Чандреш Крістоф Лефевр сидить у кабінеті за велетенським столом із червоного дерева, а перед ним стоїть спорожніла пляшка бренді. На початку цього вечора десь був і келих, але Чандреш загубив його ще кілька годин тому. Від безсоння й нудьги він узяв собі за звичку блукати ночами з кімнати до кімнати. У якійсь із попередніх він загубив і свій піджак. Уранці його знайде покоївка й делікатно не промовить жодного слова.

У кабінеті він намагається попрацювати, час від часу прикладаючись до пляшки. Робота здебільшого складається з того, що чоловік шкрябає щось ручкою з пером на клаптиках паперу. Він не працював по-справжньому вже кілька років. Не мав жодних нових ідей, жодних нових постановок. Звичний цикл підготовки, утілення ідеї та руху до нової перервався, а він навіть не знає чому.

Усе здається Чандрешеві безглуздим.