Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Троє чоловіків із села воювали в 91 полку, — сказала я, — там, де і Ярослав Гашек.

— Так-от старий Петрасек, батько Марії Згоркової, що живе навпроти вас, був із Гашеком знайомий.

— Справді? — здивувалася я. — Що він про нього казав?

— Я вже не пам’ятаю, Ганко, я був хлопчиком, коли Петрасек помер. Він повернувся з війни десь аж у двадцятому році. Повертався через Росію, як і багато інших чехів. Пережив окопи й тиф, здоров’я було зламане. Про війну говорив без охоти. Але запитай якось у Марії.

Я згорнула стару книгу і з повагою подала її панові Тушлу. Він поклав її в шухляду комода.

— Я пишу там і про людей, які вже поїхали й живуть в інших місцях. Я маю адреси, знаю, де хто з села отримав квартиру. Я писатиму про всіх, хто тут народився, поки буду бачити, поки матиму сили. Мені все одно, якщо перетворюся на пришелепкуватого хронікера в панельці.

У цей момент я побачила за вікном Петрове обличчя. Він усміхався й показував мені пальцем у напрямку площі. Ми з паном Тушлом вийшли надвір, де перед дверима хати номер 11 стояв зелений пікап.

— Я знав, що знайду тебе тут. Я повністю його вимив, поки чекав тебе. Як тобі? А вам, дядьку?

Пан Тушл схвально захитав головою.

— Запишіть це до хроніки, — гукнув йому Петр, коли ми вже були на іншому кінці площі.

Червоної шкоди Петра більше не було. Я дивилася, як він складає в нову автівку матеріал, інструменти, кабелі й розсувну драбину.

— Тепер я тут справді буду, як закинута.

— Будеш їздити автобусом, — знизав плечима Петр.

— Ти ще не знаєш, любий, що я буду поштаркою.

Я стояла на порозі у ватному пальті й кусала яблуко з нашого саду. Петр замиловано дивився на відполіроване зелене авто, потім поглянув на мене й пішов до стодоли. Вивіз із воріт синій велосипед із закругленими спортивними ручками. Пройшовся по ньому ганчіркою з шампунем для авто, помазав олією ланцюг, потім зняв клапани й накачав обидва колеса.

— Камери ще непогані. Тут задній перемикач, два диски спереду й чотири передавачі ззаду. Тобі підійде.

Я слідкувала за ним із порога і, не вірячи, крутила головою.

— Спробуй. Це «фаворит», знаєш, які це були чудові велосипеди? Його купив мені тато на дванадцять років.

Він підкотив велосипед аж до мене. Ручки були замотані приємною синьою тканиною. Велик блищав у променях сонця, що вже сідало.

— Опусти мені сидіння, я не дістану до землі.

Він вийняв із сумки під сідлом плаский ключ. Я спробувала висоту сидіння. Обережно сіла, об’їхала двір і виїхала за ворота.

— Ти на ньому дуже сексі, — почула позаду себе.

Холодний вітер в обличчя проникав під шкіру і морозив горло. Я крутила під невеличку гірку навколо хат, об’їхала площу, помахала старій пані Згорковій за парканом і вільно з’їхала назад до воріт.

Полум’я свічки майже не рухалося, навколо нього був світлий німб, а повсюди темрява, що закривала нас у просторі між темним чолом ліжка й блідим сяйвом вапняної стелі. Я дозволила Петрові повільно знімати з мене одяг і білизну, як йому це подобалося. Він закрив мене своїми руками, я його злегка вкусила в дуже плече й піддалася його вазі, від вологого волосся йшов запах березового шампуню, я стисла пальці на його шкірі на поясі. Я піддалася на повільне вигойдування, старе сільське ліжко було ніби на хвилях, як рибальський човен, що хитається на прив’язі, це пришвидшувалося, мені бракувало повітря, а Петр не зупинявся. Тільки коли я солодко вигнулася й зовсім розслабилася в білих перинах, віддихуючись, він повернувся до мене на матраці, гладив мене й ніжно брав поміж пальці мої соски. Я нахилилася до його губів і ще кілька разів поцілувала його в заплющені повіки.

Ми ніби відчували, що за вікном падає сніг. Петр встав і відчинив вікно, стояв голий біля парапету, а за ним на темному тлі кружляли білі сніжинки. Перший сніг. Він швидко знову зачинив і заліз під ковдру. Завжди о десятій вечора він хотів щось поїсти й тепер скімлив, що хоче їсти в ліжку, але я не дозволила. Прийшла до нього на кухню, загорнута в картатий плед. Він їв суп ложкою просто з каструльки й заїдав хлібом.

— Коли ми одружимося?

— Мені не потрібен для цього папірець, казав тобі вже це сто разів.