Читати книгу - "Чумацький шлях"

Вже давно зійшло сонце, і хоча над лиманом слався пороховий дим, Івась, підбігши до борту, побачив у воді білий тюрбан на голові капудана-паші, котрий щосили загрібав до найближчого турецького вітрильника.

Ех, шкода, обидва пістолі не набиті! Чим дістанеш втікача?

Тим часом на вітрильнику помітили Гасана-пашу – спустили на воду легку мотузяну драбину, за яку той відразу і вхопився.

– Ех! – подосадував ще раз Івась. – Утік, клятий!

Між тим бій на флагмані затухав. Усе більше розгорялася пожежа. Запалала капітанська рубка.

Івась повернув до гурту запорожців, Що похмуро нахилилися над тілом кошового.

– Ну, що з ним?

– Важко поранений… У груди…

Сидір Білий лежав закривавлений, блідий, із заплющеними очима, важко дихав. Хтось зірвав вітрило – розстелив на палубі, залитій кров’ю.

– Кладіть його сюди – і швидше на байдак! Незабаром весь корабель спалахне!

Кошового спустили на байдак. Запорожці хапали здобич – турецькі криві шаблі, ятагани та пістолі і, тікаючи від вогню, стрибали вниз з високого турецького флагмана на свої низькі чайки, байдаки та галери або й прямо у воду.

Бій закінчувався. Кілька розтрощених турецьких суден палали, інші, що уціліли, поспішно відходили до Очакова під захист фортечних гармат.

Над російською ескадрою, трохи поріділою, але ще цілком боєздатною, весело маяв переможний андріївський прапор. Над запорізькою флотилією звилася вгору велика червона китайка – прапор жалоби, суму.

На флагмані Нассау-Зігена, на руках у досвідчених лікарів, помирав кошовий отаман Сидір Білий, і жити йому залишалося всього півтора дні, а на третій день поховали його біля церкви Кінбурнської фортеці.

У церкву люду набилося так тісно – яблуку ніде впасти. Катря стояла ні жива ні мертва. Господи, що зі мною діється, думала вона, чи це я, чи це тінь моя! Та я ж не ждала, не гадала, що наступить для мене цей судний день, коли я стану на рушничок з чужим, старим, нелюбим чоловіком! Боже, як же ти допустив до цього, як не вразив мене громом! Краще б мені в сирій землі лежати, ніж такого сорому і горя зазнавати!

Потім перед її внутрішнім зором спливло Івасеве обличчя, і очі її наповнилися слізьми. Івасику, голубе мій сизокрилий, затужило її серце, навіщо ж ти покинув мене на цьому світі? Чому не забрав з собою? Нам би було добре разом і на тому світі! Ти був би мій, а я твоя, а тепер мушу бути Хуржикова!

Вона ковтнула сльозу і знизу вгору глянула на запечене сонцем вусате обличчя хазяїна, що стояв задерев’яніло, мов ідол, і дивився прямо перед собою – в рота панотцеві Гервасію, котрий за аналоєм глухуватим старечим голосом читав молитву. Господи, мало не скрикнула вона, та невже ж це не сон, а наяву? Невже всеньке життя жити мені з ним? З цим осоружним і ненависним?

Та краще – в петлю! І на тому все закінчиться!

Вона не оберталася, не дивилася назад, але уявляла і натовп лубенських зівак, що прийшли подивитися на не зовсім звичайне вінчання, і німі лики святих на стінах церкви, і бліді обличчя матері та Настуні, яких Хуржик привіз із Мацьківець заради такого «случаю», і блідого мов смерть Василя.

Згадка про матір та сестричку тонкою голочкою проткнула серце. Ні, не полізе вона в петлю! Бо як тоді вони? Що робитимуть без неї? Як житимуть на світі? Хіба не заради них згодилась вона на цю жертву? Голова тріскалася від думок, від розпуки, а серце – від жалю до себе. До слів отця Гервасія не дослухалася і зовсім не розуміла їх. І лише тоді, коли отець Гервасій узяв її праву руку і надів на безіменного пальця тоненьку обручку, а до вуст підніс холодного срібного хреста, вона прийшла до пам’яті. Очі її знов наповнилися слізьми.

Вражений і здивований отець Гервасій якусь мить мовчав, пильно вдивляючись у ті сльози і в помертвіле обличчя молодої, а потім перехрестив її і тихо, одними вустами, прошепотів:

– Хай береже тебе Бог, дитино!

Хуржик взяв її під руку і повів до виходу. Народ розступився перед ними – дав дорогу. За молодими вийшли родичі, дружки, бояри.

Весілля Хуржик справляв скромно, тільки в Лубнах і лише на свій кошт, а про Мацьківці й не згадував. Гостей накликав найближчих – побратимів-чумаків, сусідів, Катриних родичів та подруг. На застілля не скупився. Параска з Лушею та п’ятьма запрошеними жінками, що вміли