Читати книгу - "Свій час"

Синхрон. Мій новий час.

Я підходжу до них майже впритул, до спішеного вершника в довгому плащі та хлопчика, схожого на Філа, він тримає двох коней за вуздечки, а другого вершника немає, встиг кудись піти, поки я обмірковував питання взаємодії з часом. Варто лише подумати про нього, згадати, як примарна постать виникає перед очима, неприродно вкарбована в коня, втім, і коні теж двояться і множаться, як і перший чоловік, і хлопчик, і повертаються численні тіні, і висока трава проростає крізь бруківку… стоп. Зажмурююся, як навчав Бомж. У мене під ногами лише мокре каміння, виглянсуване кінськими копитами. Я обрав час, коли дощить, утім, то не дивина для цього міста.

Чую голос, мабуть, хлопчиків, хрипкуватий, геть не такий, як у мого сина, — якщо мізерна, та все-таки різниця в часі не спотворює частоти. Він про щось запитує майже знайомою, майже зрозумілою, та все-таки занадто чужою мовою. Чоловік відповідає, низько, голосом, схожим на гавкіт, тут уже точно не розрізнити слів.

Ледь прочиняю щілину-бійницю між сторіччями, бачу обох. А вони мене, звісно ж, не бачать. Жодного зв’язку. Чужий час, чуже життя.

Розплющую очі: жінка. Вона біжить через подвір’я під дощем, світле волосся злипається на бурульки, сукня обліплює постать, поділ і довгі рукави підмітають бруківку. Чоловік проганяє хлопчика геть, це зрозуміло незалежно від мови, і той іде, ведучи коня, — хлопчик, схожий на Філа, навряд чи я ще побачу його в цьому випадковому, обраному навмання, експериментальному часі. Жінка зовсім поруч, але я відволікся, і вона втрачає реальність, розмазується по часі летючим силуетом, аж поки я не збираю, не концентрую її знову. Вона не надто вродлива: білясті вії, широкий ніс, віспини на півщоки.

Вона всміхається і стає прекрасною. Щось каже — дзвінко, високо-високо, немов пташка; я, мабуть, сповільнився трохи сильніше, ніж треба, збив частоту.

Чоловік ступає назустріч і б’є її по обличчю. Раптово і сильно, кулаком у лицарській рукавичці із грубої шкіри. Жінка падає навзнак на мокру бруківку, і підводиться, і розмазує під широким носом кров. А я не встигаю і не розумію нічого. Тому й нема сенсу, — спливають, здається, все-таки чужі слова.

Бруківка розповзається під ногами, крізь каміння проступає болото й опале листя, і знову трупи, незлічимі тіла жертв усіх битв, що точилися тут, і здається, я бачу ту жінку, мертву, і тремтить пір’я на стрілі в її скривавленому горлі, ні, не вона, інша, з гострим профілем, та чи не все одно, цей замок брали безліч разів, і багатьох жінок їхні чоловіки не змогли, не встигли порятувати, і все це не має до мене жоднісінького стосунку — я навіть не напишу про це книжки, тому що в позачассі немає ніяких книжок. А навколо клубочиться хаос часів; бігти, бігти якнайдалі звідси, нелюдським зусиллям волі перекинувши себе туди, де немає ґрат замкової брами, де обмілів і зрівнявся з землею стародавній рів, а батоги дикого винограду поховали те, що лишилося від фортечного муру.

Біжу в часі та просторі. Не знаю, вздовж якої осі стрімкіше. Та біжу, і цей найпростіший і найсильніший на світі рух мені вдається.

— Як на перший раз непогано, — похвалив Бомж.

— А майбутнє? — запитав Андрій.

— Жартуєте? Час не має зворотного ходу.

Вони спускалися, йти було легко: Бомж запропонував йому стежечку в часі: безлюдну, нейтральну, суху, і щоб не розсинхронізуватися, Андрій намагався не дивитися ні під ноги, ні на боки, звично зосередившись на сивому хвості з-під берета.

— Почекайте, — це було важливо, і він мимоволі наддав ходи. — А що я бачив тоді в готелі? Пам’ятаєте… — затнувся, зіжмакавши закінчення неправильного слова, — ми з вами там зустрілися… Ця новобудова, готель на тридцять із гаком поверхів в історичному центрі…

— Гадки не маю, про що ви.

Пролунало стерто, не виклично, без відвертої нехоті; так, втомлено відмахнувся, відкинув, наче камінчик зі стежки, апріорі безсенсовну тему. Він справді нічого не бачив? Час не має зворотного ходу — з якого він часу? Якщо я правильно для нього вигадав, якщо справді те сторіччя, що його люди з мого кола звикають називати минулим, — то, звісно, як він міг знати про готель. Для нього, Бомжа, цього маркера нового століття — і навіть, як модно висловлюватися з глобально-крамарським розмахом, тисячоліття — просто не існує в спектрі доступних часів. Його слова, що так точно відбили ситуацію, насправді стосувалися чогось іншого — і вже годі довідатися, та й не потрібно, чого саме.

А я бачу. І сам готель, і жахіття катастрофи там, у його піднятій над рівнем міста площині: це зручно, тут неможливо помилитися, сплутати з якимись іншими часами і трагедіями. Але ж ніякої катастрофи там не було, коли я… Чи?..

З якого моменту починається майбутнє?

Там, де закінчується теперішнє. Тієї миті, коли я випав із часу, і ні на мить пізніше.

Андрій напружився, прикусив губу, згадуючи (пам’ятаю, не пам’ятаю — неприродний у позачассі процес давався болісно, на велику силу), що ж саме він бачив. Натовп на сходах, розірвані і обвуглені тіла, бите скло, перекручена арматура… вибух. Саме тієї миті, коли письменник Андрій Маркович вийшов, накульгуючи, з-під древньої арки у незнайоме, двоїсте і мерехтливе місто, — десь, не так уже й далеко в просторі, гігантський і всім ненависний монстр зі скла та металу раптом здригнувся і рвонув з апокаліптичною силою, спалюючи, зрешечуючи, шматуючи, чавлячи і ховаючи під уламками всіх, хто намагався, та не встиг урятуватися. Як, чому, що там сталося?!

— Звикнете, і у вас вийде краще, — мовив