Читати книгу - "Пташиний спів"

Коли вона повернулася, мати читала, сидячи у вітальні. Елізабет, хитруючи, показала знахідку.

— Я не побачила свого щоденника. Там була адреса — я записала колись давно і тепер хотіла знайти. Коли ми переїздили, ти дозволила мені залишити тут багато речей, пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Краще б ти усе те викинула.

— Викину, обіцяю. Так ось, я шукала щоденник і випадково знайшла невеличкий згорток — там були папери, котрі, напевно, належали твоєму батькові.

— А я думала, що вони загубилися. Там було багато чого, але коли ми переїздили, вони десь поділися.

— А що там були за папери?

— Цілі ящики з його щоденниками, які він вів, коли вперше потрапив у Францію. Двадцять чи тридцять. Але я нічого там не могла зрозуміти — він використовував якийсь код.

— Я знайшла один на горищі. Наче грецькою написано.

— Так, це його, — підтвердила Франсуаза, відкладаючи шиття. — їх було багато. Я завжди думала, що якби він хотів, аби хтось це прочитав, то писав би англійською.

— А яким він був, твій батько?

Франсуаза відкинулась у кріслі, і її обличчя порозовіло.

— Шкода, що ти не мала можливості з ним познайомитися. Він би полюбив тебе. Я б хотіла, щоб він хоч раз побачив тебе та погладив по щічці.

Наступної суботи Елізабет спустилась у метро і сіла в поїзд, який грохотів, торохтів та котився своїм електричним ходом у трубі, проритій у клейкій глині під містом. На станції «Стратфорд» вона вийшла на поверхню у світло зимового дня та сіла в автобус, який прямував далі. Вона проклинала той блискучий шведський седан, який відмовився заводитися.

Будинок Боба та Ірен стояв посеред площі, оточений півдюжиною платанів — зараз голих, — за металічним парканом. В одному кінці була пісочниця з конструкціями червоного та помаранчевого кольорів для альпіністських дитячих ігор, вульгарно-яскрава поверхня яких була вкрита написами, сенс яких відомий лише тому, хто орудував розпилювачем, наносячи їх. Елізабет вони здавалися грізними попередженнями з фундаменталістських писань. Зараз було занадто холодно, щоби діти могли грати на вулиці, і Елізабет побачила лише жінку, «кутану у вовняний шарф, яку тягла зеленуватою грязюкою східноєвропейська вівчарка. Пес зупинився у пісочниці та важко присів.

Елізабет поквапилась до будинку та натиснула на дзвінок. Через прочинені двері вона побачила маківку Ірен, яка нахилилася, щоби втримати тер’єра, чий гавкіт долинав до неї. З погрозами та умовляннями до собаки, заспокоюючи Елізабет, Ірен звільнила для них обох місце в холі та зачинила двері, коли гостя увійшла.

Вони пройшли у вітальню в передній частині будинку, де Елізабет залишилася чекати, поки Ірен готувала чай. Стіни кімнати вкриті темними коричневими шпалерами, більша частина яких закрита картинами та поличками, де стояли скляні ящички з опудалами птахів, а також колекція фарфорових чашок та блюдець. Також тут були два кравецькі манекени: на одному висіла фіолетова оксамитова сукня дев’ятнадцятого століття, а на іншому — античне мереживо окутувало голий торс. Кілька невеликих столиків стояли з мідними дрібничками та фігурками.

— Я сподіваюся, Боб не заперечує, що я використовую його як бібліотеку, — сказала Елізабет, коли Ірен повернулася з чаєм.

— Не думаю. Йому подобається, коли його запитують. Тобі згодилися ті книги?

— Так, дуже. Я ж розповідала тобі про той меморіал? Справа у тому, що мене захопила ця тема і я хочу знати більше. Я знайшла записник мого дідуся — ну, я думаю, що він належав дідусеві, бо був разом з іншими його речами. Але усі записи в ньому зроблені незрозумілою мовою — я думала, може, Боб знає, — він же знається на археології та все таке інше.

— Єгипетські ієрогліфи, чи що?

— Ну, не єгипетські, але...

— Боб знає багато чого про різні мови — він ходив на усілякі курси. Не думаю, що він розмовляє якоюсь з них, але зрозуміє, що за мова, особливо якщо йдеться про стародавні. Боба не дуже цікавить сучасний світ. Якось подарувала йому комплект платівок, щоб він вивчив французьку перед нашою відпусткою, — так він навіть не відкрив їх.

Після третьої спроби Ірен покликати його з саду Боб зайшов у вітальню, потис руку Елізабет та налив собі чаю. Вона розповідала про свою подорож у Францію, а він кивав головою та гучно сьорбав. Боб був нижчий зростом за свою дружину, лисий та у круглих окулярах у черепаховій оправі. Слухаючи Елізабет, він схилив голову набік та іноді чухав підборіддя плечем. Коли вона пояснила, навіщо приїхала сьогодні, його рухи стали нетерплячими та енергійними.

— Можна я подивлюся на цей цікавий предмет? — запитав він, простягаючи руку.

Елізабет передала йому записник, знову відчуваючи провину за те, що дозволяє цьому дивному маленькому чоловікові роздивлятися записи її дідуся, які він зробив багато років тому.

— Так, — сказав він, гортаючи сторінки, наче клерк, який рахує купюри. Елізабет злякалася, що старий сухий папір потріскає під його пальцями. — Він багато писав? У вас ще є такі записники?

— Ні, зберігся тільки цей.

— Думаю, краще піти у мій кабінет. Ірен, ми швидко, — він рвучко підвівся та повів Елізабет за собою темним коридором у кімнату в задній частині будинку. Вікно виходило в сад, вже полишений сонцем, — виднілися тільки чорні силуети тачки та загашеного вогнища біля дерев’яного паркану.