Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Війни художників 📚 - Українською

Читати книгу - "Війни художників"

302
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Війни художників" автора Станіслав Стеценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 92 93 94 ... 215
Перейти на сторінку:
Ісландію і Ґренландію.

— Той десант допоможе, як мертвому припарка! Гітлеру таланить. Скрізь бліцкріг! А ми не змогли впоратися з Фінляндією. У нас немає армії, Лаврентію! Є стадо віслюків у погонах! Що ще? Які агентурні дані з Німеччини? — він поклав відкриту коробку цигарок на стіл. Зламав одну й розсипав тютюн на стіл. Видно було, що він нервує. Вилаявся: «Твою мать!» — змахнув тютюн на підлогу, взяв наступну цигарку. Підвів очі на Берію, побачив, що той уважно спостерігає. — Лаврентію! Не стій за спиною. Не люблю. Сядь сюди, — кивнув у бік столу.

Берія здригнувся від зміни тону. Сів на стільця. Випростав спину:

— Загалом нічого екстраординарного не відбулося, товаришу Сталін!

— А ординарного? Що там наші німецькі партнери, хай їм біс?

Берія на секунду замислився.

— Нашого зв’язкового, що працював під дипломатичним прикриттям як радник посольства, у Берліні збив автомобіль, — щойно доповів Захар. — Але не думаю, що це варте вашої уваги.

— Збив на смерть? — зацікавився Сталін.

— Так точно!

— Як це трапилося? — вождь нарешті впорався із цигарками і заходився набивати і розкурювати люльку.

— «Мерседес» зачепив його крилом і зник.

— Випадковість? — Сталін помахав долонею, розганяючи клуби диму, й підняв очі на Берію.

— Важко сказати. Швидше за все випадковість. Ми намагалися оглянути тіло. Але…

— То що — але? Тіло оглянули?

— Тут проблема, Кобо. Німці поховали тіло.

— Як це — поховали? — вже явно роздратовано запитав Сталін. На його обличчі з’явилася гримаса нерозуміння, що поступово перейшла в гримасу невдоволення. — Взяли і поховали нашого дипломата? Ти розумієш, що говориш?

— Кажуть, що поховали як тіло невідомого. Буцімто при ньому не було документів, — наче виправдовуючись, бурмотів Берія. Він боявся раптового спалаху гніву вождя. Але обійшлося.

— Це дуже підозріло, Лаврентію!

— Згоден, товаришу Сталін.

Сталін підвівся і в глибокій задумі довго ходив по кабінету. Нарешті сказав:

— А якщо німці почали проти нас якусь гру? Тобі це не спадало на думку? Треба якось без скандалу, щоб не дратувати німців, пересвідчитися, що його дійсно збив автомобіль, а не вбили в гестапо.

— Як? — брови у Берії піднялися. Він розвів руками. — Невідомо навіть, де могила.

— Це твоя справа, Лаврентію. Думай! Не знайдеш могилу зв’язківця, поїдеш у турму.


13 квітня 1940 року, 02 год. 23 хв.

Берлін


Двоє — радник посольства Єпіфанцев і військлікар-патологоанатом Осадчук, спішно відряджений НКВС із Москви до Берліна під виглядом дипломата, підійшли до одного з берлінських кладовищ із тильного боку. Це на випадок, якщо хтось буде стовбичити біля входу. Автівку залишили за кілька кварталів і довго блукали похмурими завулками між бетонними парканами й будинками з темними вікнами, схожими на складські приміщення. Не горів жоден ліхтар — Берлін боявся нальотів французької і британської авіації. Щоб не привернути увагу випадкових перехожих біля входу, перелізли через невисокий бетонний паркан, передаючи один одному чималий згорток — дві саперні лопатки і металеву сокирку-цвяходер. Саме в цьому районі кладовища були безіменні могили. Тут ховали тіла, які ніхто не шукав. На могилах лише номери без прізвищ і дат смерті.

— 134, 135, 136, — рахував уголос Єпіфанцев.

— Говори тихше, хай тобі біс! — роздратовано зауважив йому Осадчук.

— Тихіше, голосніше, яка, на хрєн, різниця! Все одно, якщо нас тут застукають, будемо мати халепу. А покійників, я сподіваюсь, наші розмови не потривожать, — сплюнув крізь зуби Єпіфанцев.

Дерева похмуро і невдоволено хиталися, то пропускаючи, то затуляючи місячне світло. Місяць був повний, хмар — мало. З одного боку, в цьому був позитив — їм не потрібен був ліхтарик, а з іншого — метрів за п’ятдесят їх уже було видно як на долоні.

— Якщо когось зустрінемо — відразу кидай згорток на землю, — порадив Осадчук. — Краще в кущі.

— Не лізь не в свою справу, — відрізав Єпіфанцев. — Я тут головний і чудово знаю, що маю робити. Головне, щоб до того моменту, коли нас застукають, ми не почали копати. А потім уже щось кудись кидати не має сенсу.

Вони дійшли до могили з номером 140 — тут ряд закінчувався. Виявилося, що їм треба повернутися майже до паркана, якого вони щойно перелізли. Єпіфанцев вилаявся.

Піднявся вітер, і тепер шурхотіння гілок дерев та ковили глушило їхні кроки.

— 156! Ось вона! — нарешті сказав Осадчук.

Могила знаходилася майже на краю кладовища, під самим парканом. Обидва зраділи — тінь від паркана трохи маскувала їх під місячним світлом.

— Мля, нас може тут побачити будь-хто і стукнути в гестапо, — сказав російською Осадчук. Було помітно, що він сильно нервує.

— Говори німецькою, — відповів Єпіфанцев. — Давай копати!

— Чого боятися? У нас же дипімунітет.

— Але ж повинні ми будемо якось виправдати те, що знаходимось біля розкопаної могили! Якщо попадемося, то Кобулов нам не подарує.

— Заткни пельку й копай.

Вони дістали саперні лопатки і почали швидко розкопувати свіжу могилу.

— От лайно! Ніколи не думав, що мені доведеться викопувати покійника, — важко дихаючи, пробурмотів Єпіфанцев. — Ще й вітер піднявся і виє так, ніби сто чортів. Вірніше, сто покійників.

— Не говори тут про сто покійників.

— А що, мороз по шкірі? Чи волосся дибки? — глузливо запитав Єпіфанцев.

— Ні, я матеріаліст і атеїст. Член партії. Якщо людина померла, то померла. Тіло згниє і перетвориться на тлін. І не більше того. А що сталося з цим покійником? — пихтів Осадчук, з натугою викидаючи груддя землі з могили.

1 ... 92 93 94 ... 215
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни художників», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Війни художників"