Читати книгу - "Хвороба Кітахари"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— По-твоєму, вона тижнями стирчить у Бранді й заговорює зуби дюжині офіцерів, аби дивитися, як ми двоє від'їжджаємо до Бразилії?
— Отже, вона теж їде з нами?
— У неї давно і паспорт, і решта документів готові, їй відома навіть назва корабля. Вона вже почала продавати свої штучки, продавати, розумієш? За гроші. Вона більше не міняється. Звісно, вона поїде з нами.
— Де розташований тамтешній кар'єр?
— Біля моря.
— А місце… місце як називається?
— От що тобі відомо про Бразилію? Лілі спитай. Ця діра розташована десь на шосе з Ріо до Сантуса.
— А ми надовго туди?.. Ми повернемося?
— Куди? На стрільбище? Доставимо машини до Бразилії, встановимо їх у каменоломні, яка ще заслуговує такої назви, — це наша робота, а далі — хтозна… Може, потім Армія переведе нас до зони Бранд або до району ще якихось териконів…
Уперше за багато днів Собачий Король та Охоронець розмовляли одне з одним. Їхали у капітанському джипі крізь ніч.
— Тебе ніхто не силує виїжджати, — сказав Амбрас. — Можеш лишитися на озері доглядачем армійського майна, або йди санітаром до Великого лазарету. Або водієм, як наш друг… — Він ляснув по плечах водія джипа. Цей чоловік, колишній шліфувальник каменю родом з Бранда, віз їх за наказом капітана додому, до вілли «Флора». Він оскалився в усмішці у дзеркальці заднього виду й відсалютував. Берінг подолав свою нетерплячку й замовк: цей ідіот пер прямо по вибоїнах та калюжах, а фонтани грязюки, що високо били з-під коліс, схоже, його тішили. Це не їзда, не ковзання та коливання, як на «Вороні». Вони гуркотіли уздовж чорного шурхотливого очерету. Йшов сніг з дощем, прокреслюючи горизонтальними штрихами освітлену фарами темряву.
— Лишитися? — сказав Берінг. — Тут? Нізащо.
Його ноги та руки закоцюбли. Понад три години він чекав на Амбраса на сходах секретаріату, чекав, коли скінчаться ці прокляті збори, і мало не заснув, притулившись до нерухомого дога, як раптом один з агентів, уродженець Айзенау, вивалився з освітленої прочілі у темряву сходів і, сміючись, кинув: поїдеш за океан, поїдеш до Бразилії, а потім, більше собі, ніж засліпленому яскравим світлом Берінгу: «До Бразилії поїдуть… собаки, а ми — на рівнину». Берінг мусив стримувати дога і збагнув тільки, що цей айзенауець геть п'яний.
Лише в джипі, коли поодинокі вогники Моору зникли позаду, мокрий сніг бив по вітровому склу і водій теж раптом заговорив про Бразилію, про остаточну перемогу в Японії, про новий порядок на завойованих територіях та поділ усіх трофеїв, Берінг почав розуміти, що Бразилія — не просто слово на мапі у вежі Лілі, не просто ім'я пристрасним пориванням і не тільки назва країни по той бік досяжності, а ціль, пункт призначення, і що шлях туди — теж лише маршрут, від одного місця до наступного, на зразок сполучення через озеро зі Сліпим берегом, не щось відмінне від дороги до Бранда.
Через п'ять днів після наради від'їзд до Бразилії став реальністю і виглядав точно так як той караван танків і важких транспортників, що виникав перед очима Берінга, коли він слухав батькові розповіді про війну: армійська колона кольору камуфляжної фарби, що скрипить під вантажем сталі та вкритих плямами іржі балок, рушила рано-вранці в дорогу, лишаючи позаду холодну оазу в пустелі, холодні будинки, шпалери замерзлих роззяв, нерухоме холодне озеро, на якому далеко в розривах туману спочивала, ніби на якорі, «Спляча грекиня». Глетчери та піки Кам'яного Моря були невидимі крізь свинцево-сіре небо, як і далекі сходи каменоломні, і Сліпий берег.
Колона повільно набирала швидкість; солдати з ґумовими кийками крокували поруч з важкими машинами, слідкуючи, аби волоцюги з числа роззяв не вскочили покататися зайцем на котромусь із тягачів. Поки не завершиться звільнення будинків та перевірка переселенців, чинними лишаються зональні межі та заборони на в'їзд. Сільським доведеться чекати на евакуацію, на власний від'їзд ще тиждень або два.
На вантажних платформах та підніжках стояли озброєні охоронці, які лише поступово відвернулися від вервечки роззяв і стали дивитися в напрямку руху. Чорні стіни «Бельвю», останні будинки Моору лишилися позаду, у дизельній кіптяві вихлопів. Ані камінь, ані кулак, ані втікач не завадили моменту прощання. Тільки декілька собак зі зграї вілли «Флора», на чолі з сірим догом, звільнених від своїх ланцюгів і нашийників, переслідували колону, шукаючи свого Короля, з гавкотом бігли біля гусениць та коліс, грузнучи в глибокій розбитій колії. Але їх Король був усього-на-всього тінню; мовчазний, ледь помітний за брудним склом, він засідав на недосяжній висоті над здоровенними колесами і не подавав жодних знаків. Берінг, сидячи поруч із хазяїном у кабіні сідельного тягача, який віз величезну конусну дробарку, не міг відвести погляду від захеканих, гавкітливих собак: поступово вони вибивалися з сил, сповільнювались, відставали.
«Що буде з собаками?» — запитав він Амбраса вчора ввечері. Вони сиділи за кухонним столом мовчки, ніби за ніччю, що насувалася, буде звичайнісінький день, а не прощання з Моором. На збори в кожного пішло не більше півгодини. Що їм пакувати? Зачохлений рояль з музичного салону, програвач платівок, інкрустовану птахами шафу? Хто від'їжджає не просто на якийсь час, а назавжди, не потребує жодної важкої поклажі. Фотографії розсміяної жінки та втрачених братів заховані серед одягу, шкіряний мішечок з каменями з ватних гнізд пташиної шафи, смарагди, рожеві кварци, переливчасті опали, пістолет, сталевий кіготь, біноклі, Амбрасів речовий мішок, перехоплена мотузками фіброва валіза Берінга — от і все. Книжки, предмети домашнього вжитку, колекція вінілів та решта всього, що завжди становило хоч якусь цінність у житті вілли «Флора», лежало тепер у темряві за замкненими віконницями музичного салону.
«А собаки? Що буде з собаками?»
«Залишаться тут. Як були тут задовго до нас, — відповів Амбрас. — Собакам ми не потрібні. Зніми з них
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хвороба Кітахари», після закриття браузера.