Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

На мій з бабусею подив, вона була більшою «лібералкою», ніж навіть переважна частина буржуазії. Вона дивувалася, чому вигнання єзуїтів викликало таке обурення, і доводила, що це практикувалося завжди, навіть за монархії, навіть в Еспанії. Вона боронила республіку, і як і витикала їй антиклерикальство, то робила це дуже лагідно: «Заказувати мені ходити на месу так само зле, як змушувати ходити примусово», — а іноді вона дозволяла собі кидати такі репліки: «Лихо, та й годі, з цим теперішнім вельможеством!», «Для мене той, хто не працює, нічого не вартий», — дозволяла, може, тому лише, що відчувала, як пікантно, як смачно, як хвацько вони лунають з її уст.

Слухаючи сповідальницю цих поступових поглядів, ще не соціалістичних, бо соціалізму маркіза де Вільпарізіс сахалася, одну з тих осіб, з пошани до розуму якої наша сором'язлива і боязка безсторонність не посміла б ганити навіть консервативні гасла, ми ладні були з бабусею вірити, що поміркованість і смак нашої приємної супутниці непохибні. На віру брали ми й судження маркізи про її Тіціанів, про колонаду її замку, про дотепність Луї-Філіппа. Проте маркіза нагадувала тих ерудитів, які засліплюють нас, коли знімаєш з ними розмову про єгипетське малярство чи про етруські написи, зате про сучасні твори висловлюються так банально, що ми несамохіть запитуємо себе: чи не переоцінили ми ваги опанованих ними наук, коли в цих науках не дається взнаки їхня очевидна тупість, засвідчена в їхніх безкрилих розвідках про Бодлера, — бо коли я розпитував маркізу про Шатобріана, Бальзака, Віктора Гюґо, — а всі вони бували в її батьків, і всіх їх маркіза бачила, — вона сміялася з моїх охів та ахів, згадувала кумедні епізоди з їхнього життя, подібно до того, як хвилину тому оповідала про вельмож та державних мужів, і суворо картала цих письменників, власне, за те, що ті не грішили скромністю, сидінням у тіні, тією поміркованістю, що вдовольняється одним влучним виразом, радіє вчасно поставленій крапці, цурається смішної пишномовности, за те, що їм бракує здорового глузду, виважености, простоти, всього, що виробляє в собі (як її навчено) справжня величина. Видно було, що маркіза без вагання предкладає над них людей, які, може, й справді завдяки цим прикметам переважали Бальзака, Гюґо, Віньї, переважали в салоні, в Академії, в раді міністрів, таких людей, як Моле, Фонтан, Вітроль, Берсо, Паск'є, Лебрен, Сальванді чи Дарю.[143]

— Це та сама історія, що й з романами Стендаля, від якого ви, здається, в захваті. Він би дуже здивувався, якби ви заговорили з ним таким тоном. Мій батько бачив його у Меріме, — Меріме принаймні був з іскрою таланту, — і він часто казав мені, що Бейль (так його було звати) був грубіян яких мало, але дотепний за столом і не дуже високої думки про свої книги. Ви ж знаєте, як він у відповідь на Бальзакову пересадну хвалу тільки плечима знизав. У цьому принаймні він показав себе людиною з доброго товариства.

Маркіза мала автографи всіх цих великих людей; пишаючись тим, що їх приймали в її домі, вона, мабуть, вірила, що її суд про них слушніший, ніж суд молодиків, таких, як я, які не могли їх знати.

— Я, здається, можу про них судити, бо вони бували в мого батька, і, як сказав пан Сент-Бев, людина дуже розумна, треба вірити тим, хто бачив їх зблизька і може правильно оцінити, чого вони варті.

Вряди-годи, як повіз спинався нагору між ріллями, полохливі, схожі на комбрейські, блаватки спиналися поряд з нами, надаючи полям більшої реальности, стаючи знаком їхньої автентичности, ніби ті многоцінні квіточки, якими старовинні майстри заміняли на своїх полотнах підпис. Наші коні випереджали їх, а трохи згодом ми помічали, як на нас чигає ще одна волошка, засвічуючи у траві свою синеньку зірочку; деякі осмілювалися підступати аж до узбіччя шляху, і тоді мої далекі спогади і ці ручні квітки утворювали цілі зоряні рої.

Ми з'їжджали в діл, з нами розминалися зустрічні, хто пішки, хто на ровері, хто бідкою, хто повозом, живі істоти — квіти погідного дня, не схожі, одначе, на польові квіти, бо кожна з них крила в собі щось таке, чого не було в іншої і що завадило б угамувати з іншими її посестрами жадання, яке вона в нас збудила, — чи то була дівчина-чередничка з коровою, чи то крамарівна, яка виїхала на прогулянку і напівлежала на візку, чи гожа панна, яка сиділа на передку ландо напроти батьків. Звичайно, Блок відкрив мені нову еру, підніс у моїх очах смак життя тоді, як повчав, що мрії, які я снував, ідучи сам-один на мезеґлізьку сторону і прагнучи зустрічі з селючкою, аби її обняти, що ці мрії не пуста химера, зовсім далека від дійсности, адже перша зустрічна дівчина, селючка чи панна, завжди готова вгонобити таке бажання. І хай нині через те, що я зле почувався і не міг гуляти сам, мені не можна було з ними зійтися, а проте я був щасливий, як дитя, народжене у в'язниці чи в шпиталі, яке довго вірило, що організм людський перетравлює лише сухий хліб чи ліки, аж це дізнається, що персики, абрикоси, виноград — не лише пишнота природи, а й смаковита й добре засвоювана пожива. Навіть якщо темничник чи посиділка не дозволяють рвати дивовижні ці плоди,