Читати книгу - "Древляни"

Юрба теж не спускала очей з цих двох, і жінки охали, розчулено шморгали носами й витирали сльози.

Як тільки процесія зупинилась і гурт повалив до солдатів, Сашко метнувся туди, де стояв старий з хлопчаком. Але Сашко припізнився, бо їх тісно обступили, і вже щось виголошував Шавлюга, вручаючи вусатому білу хлібину, а з-під хлібини, пригнувшись, визирав отой маленький солдатик, зеленкуватий, з двома широкими передніми зубами, тихий хлопчик, про яких кажуть: влюбливий.

Шавлюга тим часом ліз просто в очі вусатому, облапував його дебелою рукою. («Гад, — подумав Сашко. — Уже й тут встиг!»), а Шавлюга щось говорив, і товсті чорнуваті губи його ворушилися, мов п’явки, і він казав про те, як настраждалися люди від німців, — все пограбували, знищили, вимели до цурки, от і в нього корову забрали і останніх кролів подушили, це вже недавно, останніми днями. Старий солдат — а в нього було сухорляве, проте міцне, з пахким рум’янцем лице — втішав Шавлюгу, казав: нічого, минулося, почнеться знову життя. І тут солдат, на радощах, витяг з-під поли алюмінієву флягу, налив чистенької рідини в стаканчик і сказав Шавлюзі: «Пий. Натуральний спирт». Шавлюга аж блиснув очима, задер жилаву щетинисту шию і глибоко в рот вилив спирт. Смачно крекнув, облизав струмочки, що текли по губах.

Солдат урочисто оглянув розпашілі, щільно притулені одне до одного лиця, немов питаючи: хто ще хоче?.. Але тут було переважно жіноцтво, заплакане, щасливе і так, без вгощання. І раптом — диви! З-поміж жіночих хусток виринула кругла фізіономія Грині-барабанщика, рожева, невинно-засоромлена. Гриня криво й заздрісно посміхався, одним оком лупав на флягу, другим на солдата і говорив про те, що таки справді довелося попомучитися при німцях.

Гриня теж одержав порцію спирту. Охоче випив за перемогу, за себе, за людей, невинно убієнних фашистами.

А збоку стояв дядько Лавро на костурі, обтулений своїми дітлахами, і вони, батько й діти, в десять пар очей з радістю й острахом поглядали на наших бійців, не сміючи й підійти близько. Сльози котилися по сизих Лаврових щоках, і дядько не витирав їх — не соромився свого плачу.

Прийшли свої, люди очманіло товпились, і якось ніхто не зважав на те, що наперед пролізли Шавлюга й Гриня, відтіснили жінок спинами і за всіх розпинаються про те, що було, і що буде, і як гірко доведеться колгоспові в перші дні. «Що гірко, то гірко», — погоджувались щиро жінки. Тільки Бойчуківський Сергій, колись побитий вуздечкою, як вовченя, виглядав з Лаврового гурту й ненависно стежив за кожним рухом Шавлюги. І в його погляді було тверде й рішуче: не забуду!

Якось просто, по-домашньому розсілися бійці на санях, на підводі, на ящиках, витягли котелки, ложки, хусточки з хлібом і розклалися обідати. Дехто з них припрошував до супу або дівчину, що визирала з-за материної спідниці, або й маму з донькою. І те, що в душі дивувало й бентежило людей, висловила крива Зося. Вона пришкутильгала до саней і, широко посміхаючись, спитала:

— Звиняйте, дядечки, тільки непонятно — оце ви й усі? Німців така сила перла, цілу ніч тікали з гуркотом, а вас усього три підводи?

— Хе! — підморгнув їй чорнявий візник, з шапкою на потилиці. — У нас орли, бач. Один тищу німців гонить!

— Не мели! — строго сказав той, що їхав з прапором. — Проста причина, женщини. Німців у петлю взяли, дак вони тікали без оглядки, а ми — хозрота…

— Ну, а це що за солдатик? — не вгавала Зося й кокетливо повела бровою на хлопчика у військовому кожушку та валянках.

Той саме сьорбав гарячий суп і, коли почув, що мова про нього, засоромився, повернувся спиною до Зосі. За нього відповів старий біловусий солдат, і відповів явно задоволено:

— Наш синок. Удвох воюємо. Підібрали малого в Змієві. Хата горіла, витягли…

Сашко терпляче ждав, перечікував, поки люди наговоряться, надивуються, нарозпитуються — бо це ж свої! Та от випав слушний момент: жінки повалили до чорнявого візника, котрий витяг із соломи гармошку, а вусатий дід з малим солдатиком залишилися самі. Вони тулилися на ящику і серйозно та заклопотано доминали кашу з одного котелка. Сашко, а за ним і Шалай очікувально завмерли перед ними.

Старий солдат побачив насурмленого хлопця з собакою, побачив нудний застояний голод у їхніх очах.

— Їсти хочеш? — спитав хлопця.

Сашко мовчав.

— Іди сюди, підкріпишся трошки.

— Нє, — сказав Сашко. — У мене діло серйозне.

— То підходь ближче. Що за діло, кажи?

Сашко ступив крок, пес став між ноги йому, і вони обидва, вже зблизька, подивились на хлопчака в кожушку. Той шкріб на денці ложкою, солідно посопував, і весь час підправляв шапку, яка зсувалася йому на лоб. Обличчя в нього хмурилось, мов у старого. Сашко озирнув малого солдатика (й зітхнув: поталанило!) і повагом спитав старого бійця:

— Діло таке, — й відкашлявся. — Як написати на фронт? Солдатові?

— Якому солдатові?

— Ну, батькові.

— Ага, батькові. Добре. А де він? Номер польової пошти знаєш?

Сашко такого не чув (що воно за номер?) і здвигнув плечима.

— Умгу, — сказав дідок, посмоктав цигарку й примружив око від диму. — Не знаєш… Тоді, хлопче, треба ждати. Коли батько живий, скоро відгукнеться. Аякже. Напише, де він, як йому живеться і номер пошти вкаже…

— Зараз треба, — насупив брови Сашко, й обличчя його набрало холодного й відчуженого вигляду.

— Зараз… А що там у тебе таке спішне?

Сашко похмуро глянув в один бік, у другий, — рядом нікого не було, — тоді нахилився й поспішно мовив:

— Щоб приїжджав скоріше. Тут