Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

проколюють ножами і крізь рани протягають довгі вірьовки, їх прив'язують до стовпа, і чоловік відхиляється назад, щоб вірьовки рвали тіло. Так стоїть він цілий день і дивиться на палаюче сонце. Не всі можуть витримати сонячний танок, щоб не зомліти. Увечері, коли сонце заходить, чоловік ще мусить мати силу шарпнути за вірьовки, щоб розірвати тіло і звільнитись. Тоді рани перев'язують і його самого добре доглядають, поки він знову не одужає. Витримати сонячний танок — велика слава.

— Так! Тепер я розумію, — сказала Грозова Хмара серйозно.

— Може, — розповідала далі Уїнона, — мій брат бачив у чорноногих нездоланного вождя Вапанану, і гордого Ніокскатаса, та молодого й сміливого Гірського Грома, і вродливу Сітопанакі, «ноги якої співають, коли вона йде».

— Ого, — вигукнула Грозова Хмара, — от аби нам перейти через Міні-Сосе! Мені так би хотілося побачити усіх цих воїнів та жінок!

— Ти не повинна забувати, маленька дівчинко, — Уїнона стала дуже серйозною, — що чорноногі — наші вороги і вони ненавидять дакотів. Часто вони зухвало переправлялися через Міні-Сосе, вдиралися в наші мисливські угіддя і стріляли нашу дичину. І саме тому, що Токай-іхто більше не ворог дакотів, а наш вождь, то вони і його самого, і нас усіх уб'ють, де тільки зустрінуть.

— Якщо зможуть, — обурено сказала Грозова Хмара.

Уїнона, нічого не відповівши, підвелася. Здавалося, її увагу привернула якась особлива подія. Грозова Хмара пильно подивилася у тому напрямі, куди був звернений погляд Уїнони. Кров похолола в жилах дитини.

Медова Квітка, старша сестра Грозової Хмари, знову тут!

Лихо насувалося швидкими кроками. А який у неї був. вигляд! Волосся розпатлане, щоки глибоко позападали, очі дивляться у землю Звичайно, їй соромно. Але хіба ж нема чого соромитись!

Грозову Хмару розгнівало, що сестра вождя привітно поставилась до цієї дівчини. Вона навіть винесла їй шматок м'яса. Не підводячи очей, утікачка з'їла шматок. А тим часом її й Грозову Хмару з усіх боків оточили жінки. Біля вождя Токай-іхто зупинились Бобер та Шеф де Лю і повідомляли його про наслідки розвідки.

— Звідки ти прийшла? — допитувалась Грозова Хмара у сестри.

— Ох, здалеку, — відказала Медова Квітка з покірливістю, зовсім їй не притаманною. — Все так страшно, а буде ще страшніше, — розповідала вона далі жінкам. — Ряба Корова вдень і вночі гнала нас лісом, як сова зябликів, і кінець кінцем ми прийшли до волосатих чоловіків. Ви й не уявляєте собі, яке у них волосся навколо рота, о-о-о — таке довге.;— Медова Квітка провела обома руками від рота аж до колін, і жінки вжахнулися. — У них немає ні дружин, ні дочок, і ми мусили на них працювати. Гучно вигукували вони слова, яких ми не розуміли, а вони реготалися з нас.

— То, виходить, ви їм нічого не могли розповісти, з полегшенням промовила Монгшонгша, що й собі підійшла до юрби жінок.

— Однак на мигах ми могли дещо пояснити одне одному. А Ряба Корова наговорила багато поганого: що Токай-іхто жадає помсти, що він хоче вбити, оскальпувати і замучити усіх білих чоловіків, спалити їхні хати і пограбувати худобу, жінок забрати у свій намет, а дітей повбивати…

— Брехуха й зрадниця, — промовила Уїнона беззвучно, — тоді мілаганська зараз же вирушать, щоб наздогнати нас!

— Вони вже й так вирушили і йдуть звідусіль, бо в них є така таємниця, за допомогою якої вони можуть говорити у далечінь! Знову все так, як на війні.

Жінки перезирнулись. Як на війні! Медова Квітка затулила обличчя руками.

— Ми ніколи не перейдемо через Міні-Сосе!

— У цьому ви винні, ви! — скрикнула Грозова Хмара в нестямі. — Але я не повернуся більше в резервацію! Краще вже вмерти! Гапеда і Часке теж говорили це саме — так, краще нам усім умерти!

Уїнона ласкаво подивилася на свою вихованку і відняла руки від обличчя заплаканої Медової Квітки.

— То чому ж ти знову до нас прийшла? — запитала вона дівчину.

Медова Квітка схлипнула і витерла сльози.

— Там був один волосатий, — відповіла вона, — він хотів зробити мене своєю дружиною; тоді я ввечері втекла. Бобер знайшов мене у лісі, я була дуже голодна. Я думала, що він уб'є мене, але він узяв мене з собою і сказав, що я можу знову повернутися до вас. — Останні слова Медова Квітка вимовила ледь чутно. Вона боялася ворожості жінок і відчувала на собі презирливий погляд своєї маленької сестри.

— Де ви взяли коней, на яких приїхали сюди? — спитала Монгшонгша в тиші, що раптом запала.

— Шеф де Лю викрав їх у білих чоловіків, які шукають золото. Він сказав, що нам потрібні коні.

— Хуг, — підтвердила Грозова Хмара серйозно. — В цьому він мав рацію.

— По конях видно, що ви добре їх загнали, — не вгавала Монгшонгша. — Хіба вороги вже так близько?

Медова Квітка ствердно кивнула.

— Так, ті, що йдуть з резервації від Ніобрари на схід, обминаючи Чорні гори, уже дуже близько. Може, на віддалі одного дня їзди верхи, каже Бобер. Ми безперестану били наших мустангів ногами у боки і їхали швидко, щоб встигнути вас попередити. Вороги мають добрих коней, і вони без жінок та наметів.

— Багато їх?

— П'ятдесят, — каже Бобер, — тридцять довгих ножів і двадцять з табірної поліції.

Грозова Хмара глибоко зітхнула і відійшла од. групи жінок та дівчат. Вона дивилась на вождя і його воїнів, які, радячись, сиділи гуртом, і зрозуміла, що нарада, очевидно, вже закінчилась, бо воїни підвелися, і вісник почав обходити всіх. Грозова Хмара чула, що він оголошував. Жінки й діти під захистом Токай-іхто і чоловіків мусили зараз же рушати далі. Тільки семеро воїнів з Четансапою на чолі повинні були лишитись і викрасти коней у переслідувачів.

Вмить валка знову зібралась і рушила в похід. А Чорний