Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Перед тим як ми приїхали на репетиції у Сан-Франциско, нас гризли сумніви. Ми підозрювали, що в нашої хореографині не всі вдома: по-перше, в балеті була тільки перкусія; по-друге, вважати нас спроможними написати музику для балету та ще й збиратися за неї заплатити — явні симптоми божевілля! Для мене, людини від усякої «культури» далекої, роль професійного музиканта, який пише музику для балету, стала вершиною вершин. Ми навіть не вірили, що вона зможе знайти балерунів, які погодяться танцювати під наші барабани. (І то правда: одна бразильська примадонна, за сумісництвом дружина португальського консула, вирішила, що танцювати в такому балеті — нижче її гідності).

Але іншим танцюристам наш балет, схоже, сподобався, і після першої репетиції на серці у нас відлягло. Вони були в захваті, почувши, як насправді звучать наші ритми (доти артисти слухали запис з маленького касетника), і їхня реакція зарядила нас упевненістю. А коли до нас дійшли відгуки глядачів, ми нарешті повірили, що це успіх.

Хореографиня захотіла поставити ще один балет під наші барабани наступної весни, тож ми повторили схему: записали музику, вона придумала сюжет, тільки цього разу дія відбувалася в Африці. Я поговорив з професором Калтеху Мунгером, і він навчив мене кількох справжніх африканських фраз, які треба було проспівати на початку (гава баньюма гава во, щось у такому дусі), я практикувався, поки не вийшло цілком стерпно.

Потім ми їздили в Сан-Франциско на репетиції. На першій же репетиції виникла проблема. Ніхто не міг придумати, як зробити слонові ікла так, щоб вони нормально виглядали на сцені. Ікла, зроблені з пап’є-маше, виглядали так убого, що танцюристи соромилися виступати на їхньому тлі.

Ми не могли нічого запропонувати і просто чекали, що якось воно буде, бо прем’єру призначили на наступні вихідні. Тим часом я домовився про зустріч з Вернером Ергардом46, ми познайомилися на конференції, яку він організував. Я сидів у його прекрасному домі, ми говорили про філософію, він викладав свої ідеї, і тут я бачу…

— Що таке? — питає Вернер.

Я витріщив очі й вигукнув:

— Ікла!

За ним на підлозі лежали величезні красивенні ікла!

Ми їх позичили для балету. Артисти зітхнули з полегшенням — на сцені вони виглядали прекрасно: справжні слонові ікла, розмір XXL, надано Вернером Ергардом.

Наша хореографиня переїхала на Східне узбережжя і поставила карибський балет там. Ми чули, що вона взяла участь у якомусь хореографічному конкурсі і зайняла чи то перше, чи то друге місце у США. На хвилі цього успіху вона подала заявку на інший, цього разу міжнародний, конкурс у Парижі. Привезла із собою якісний запис нашої музики, зроблений у Сан-Франциско, і відрепетирувала у Франції фрагмент балету, щоб узяти участь у конкурсі. Виступила вона дуже добре. Дійшла до фіналу і змагалася з латвійською трупою, яка показувала традиційний балет під класичну оркестрову музику. А в нашої американської бунтарки було тільки дві балерини-француженки і барабани. Вона завоювала прихильність публіки, але це був не конкурс глядацьких симпатій, і журі віддало перемогу латвійцям. Потім вона підійшла до членів журі і спитала, у чому слабкі місця її балету.

— Бачите, мадам, музика у вашому номері не задовольнила журі. У ній недостатньо нюансів. Не вистачає продуманих крещендо…

Так що врешті-решт нас викрили: коли нас почули справді освічені люде в самому Парижі, які знали толк у барабанах, нам поставили двійку.

По середах я читав лекції в компанії «Г’юз ейркрафт» і якось приїхав до часу. Фліртував, як завжди, із секретаркою, аж тут заходить кілька людей — чоловіки і якась жінка. Раніше я їх не бачив. Один чоловік спитав:

— Тут читає лекції професор Фейнман?

— Тут, — відповідає секретарка.

Тоді чоловік спитав, чи можна їм послухати.

— Не думаю, що вам сподобається, — кажу. — Лекція на вузьку спеціальну тему.

А жінка, недурна видно, здогадалася:

— А ви, напевно, і є професор Фейнман!

Виявилося, що чоловіка звати Джон Лі́лі, він був відомий роботою з дельфінами. Вони з дружиною досліджували сенсорну депривацію і збудували для цього спеціальні камери.

— А правда, що в людини при сенсорній депривації починаються галюцинації? — питаю я з інтересом.

— Правда, — кажуть вони.

Мене завжди цікавили образи, які приходять уві сні, і відчуття, не пов’язані з органами чуттів, як усе це складається в голові, тому мені хотілося побачити галюцинацію.

Я навіть думав прийняти наркотики, але злякався: я люблю думати, а наркотики могли вплинути на механізм мислення. А от полежати в деприваційній камері, подумав я, організму не зашкодить, тож мені нетерпеливилося спробувати.

Я охоче прийняв запрошення Лілі скористатися їхньою камерою, і ми всі пішли на лекцію.

Наступного тижня я приїхав спробувати на собі дію камери. Містер Лілі провів інструктаж, як це, напевно, було заведено. На камерах горіло багато лампочок, типу неонових, тільки різних кольорів. Він показав мені періодичну таблицю елементів і напустив містичного туману про те, що різне світло по-різному впливає на людину. Розказав, як приготуватися до занурення в камеру: треба притулитися носом до дзеркала й дивитися в очі, всяке таке. Я пропустив повз вуха всю цю маячню, але робив, що кажуть, бо хотів зануритися в камеру і думав, що, може, ці приготування полегшать вхід у галюцинації. Найскладніше було вибрати, який колір світла я хочу, тим паче, що в камері мала стояти повна темрява.

Камера сенсорної депривації схожа на велику ванну, тільки з кришкою. Усередині абсолютна темрява, а товста кришка не пропускає звук. Там був невеличкий повітряний насос, але виявилося, що за повітря можна не хвилюватися — людина проводила в камері лише дві-три години, і при нормальному диханні об’єму повітря цілком вистачало. Містер Лілі сказав, що насос тут радше для того, щоб людина не хвилювалася; ну, думаю, раз сенс у ньому суто психологічний, то краще його відключити, бо він таки трошки шумів.

У воду додавали англійську сіль47, щоб підняти