Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Я провів із десяток сеансів сенсорної депривації десь по дві з половиною години кожен. У перший раз жодних галюцинацій не виникло, а коли я виліз із камери, Лілі познайомив мене з одним лікарем і той розповів про наркотичну речовину під назвою кетамін, його використовують для анестезії. Мене завжди цікавило, що відбувається з людиною, коли вона засинає або непритомніє, вони показали мені медичну інструкцію, яка йде в комплекті із цим препаратом, і дали одну десяту стандартної дози.

Від кетаміну в мене виникло дивне відчуття, я так і не зміг у ньому розібратися. Наприклад, щось відбулося з моїм зором: я відчув, що не можу чітко бачити. Але якщо докласти зусилля і вдивлятися, то все було в порядку. Відчуття було таке, що мені й не хочеться на щось дивитися, щось робити, що я в якійсь задумі, але якщо вдивитися, сконцентруватися, то все, принаймні на якийсь час, поверталося в норму. Я взяв у руки якусь книжку з органічної хімії, подивився на таблицю складних елементів і, як не дивно, зміг її прочитати.

Я робив усякі інші речі: наприклад, розводив руки і потім зводив так, щоб пальці зустрілися, — хотів подивитися, вийде чи ні. І хоч у мене було відчуття повної дезорієнтації і фізичної неспроможності, я так і не виявив чогось такого, чого не міг зробити.

Як я вже казав, на перший раз жодних галюцинацій у мене не виникло, на другий теж. Але Лілі були дуже цікавими людьми, мені подобалося з ними спілкуватися. Вони часто пригощали мене обідом, всяке таке, і розмови йшли вже на іншому рівні, не про вплив фотонів кольорового світла на гомо сапієнсів. Я побачив, що інших людей камера сенсорної депривації лякає, але мені здалося, що це просто цікавий винахід, та й усе. Я не боявся, бо розумів, що це таке: ванна з англійською сіллю.

Коли я був у Лілі втретє, до них зайшов чоловік, якого звали Баба Рам Дас (я познайомився там з багатьма цікавими людьми). Він викладав у Гарварді, якийсь час пожив в Індії і написав популярну книжку «Будь тут і зараз». Баба розповів, що індійський гуру пояснив йому, як вийти на «позатілесний досвід» (цю фразу я часто бачив на дошці оголошень у студії Лілі): треба сконцентруватися на диханні, відчути, як повітря входить і виходить із ніздрів.

Я вирішив, що заради галюцинацій треба спробувати все, і заліз у камеру. На якомусь етапі гри я раптом зрозумів — це важко пояснити, — що моє єство на сантиметр-другий зсунулося вбік. Іншими словами, дихання, вдих—видих, вдих—видих, відбувалося десь не в центрі: моє «я» зсунулося трошки вбік.

Я подумав: «А де розташоване моє “я”? Усі вважають центром свідомості мозок, але звідки вони це знають?». Я читав, що до епохи психологічних досліджень це не вважалося очевидним. Давні греки, наприклад, вважали, що свідомість живе в печінці. От я й подумав: «А може, ми просто з дитинства звикаємо думати, що “я” живе в голові, — діти бачать, як дорослі чухають голову й кажуть: “Дай подумати”. А значить ідея, що “я” живе там, за очима, — умовність». Мені спало на думку спробувати зсунути своє «я» на сантиметр-другий в інший бік — і це стало початком галюцинацій.

Я попрактикувався і невдовзі міг «проводити» своє «я» через шию у груди. Коли з кришки на плече падала крапля конденсату, я відчував, що вона влучила трохи вище того місця, де перебуває «я». Правда, при кожному такому ударі я трохи здригався і «я» моментально поверталося через шию на звичне місце. Тоді я знову старався його пересунути. Спершу це давалося мені непросто, але поступово я освоївся і міг провести своє «я» аж до паху, але далі цього діло не йшло.

На наступному сеансі я вирішив, що раз можу транспортувати своє «я» в пах, то треба спробувати «вийти з тіла». І навчився «сидіти збоку». Це важко пояснити, я рухав руками у воді, і хоч не міг їх бачити, знав, що вони тут. Але, на відміну від реального життя, руки звисали не з обох боків тіла, а з одного! Обидві руки. З одного боку. Тактильні відчуття і все інше було в повній нормі, тільки моє «я» було десь збоку і «спостерігало».

Після цього сеансу я майже завжди відчував галюцинації і «виходив із тіла» все далі і далі. Ворушачи руками, я сприймав їх як своєрідні пристрої — ніби вони були не з плоті, а з механічних деталей. Але здатність відчувати нікуди не поділася. Відчуття не втрачали зв’язку з рухами, тільки я ніби відчував себе збоку — «ось він». Зрештою «я» навчилося навіть виходити з кімнати і блукати в місцях, де я бував раніше.

Я отримав позатілесний досвід різного роду. Якось, наприклад, я «бачив» власну потилицю, на якій лежать мої долоні. Бачив, як ворушу пальцями, але між пальцями проглядало синє небо.

Звісно, це була галюцинація, а не реальність. Суть у тому, що «пальці рухалися» саме так, як я уявляв. Робота уяви узгоджувалася з тим, що я відчував і робив, — схоже на те, як прокидаєшся вранці і спросоння торкаєшся якої-небудь речі (ще не усвідомлюючи, що це таке), аж раптом тобі стає ясно, що це за річ. Отак і уява складала картинку, тільки що незвичну — у тому сенсі, що люди зазвичай уявляють своє «я» в голові, а не біля неї.

Під час сеансів мені не давала спокою одна думка: а раптом у мене не галюцинації, а я просто заснув і бачу сон? Я вже експериментував зі снами, і хотілося чогось новенького. Сенсу переживати не було, але коли в тебе галюцинації і всяке таке, то голова не дуже варить і ти змушуєш її робити всяку дурню, наприклад, перевіряти, чи ти не спиш. Тож я постійно перевіряв, чи не сплю: руки я зазвичай складав на потилиці і потирав один великий палець об інший. Звісно, мені і це могло снитися, але ні: я знав, що все насправді.

Спочатку я був