Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Одначе було й відкриття Шевченка, це коли я вже підріс і вступив учитися до університету, длубався в історичній літературі, зрозумів, хто до нас говорить своєю мовою, а хто чужою. І почав сам писати. Спершу це був «Семен Палій». Писав я його з огляду на праці радянської історіографії, писав, як був переконаний, правду. Так, Семен Палій, створивши свою маленьку козацьку державу на Фастівщині та Білоцерківщині, більш як двадцять років утримував ці землі, відбивався від шляхти й рятунком вважав злуку з державою Російською. Був це звитяжний чоловік, могутній козарлюга, сміливий, добрий стратег. Таким його й бачить Шевченко, але одразу ж застерігає:

…А серцеві не потурай,

воно тебе в Сибір водило,

воно тебе весь вік дурило.

Дурило, бо ти довірився Московії і загубив відвойовані тобою землі, і сам потрапив у московську неволю. Я тоді не до кінця збагнув Шевченкову засторогу, та й не міг піти за нею, бо, зрозуміло, твір би ніколи не надрукували. Я вважав, що не покривив душею, адже Палій був такий, так діяв і я це змалював. А що за тим стояло в історичній перспективі, я на той час не доріс. А потім осягав за Шевченком наших інших історичних героїв. Того ж Хмельницького, якого Шевченко називав «славним, та не дуже». І ще казав «якби ти встав, Богдане п’яний, та глянув на свою Украйну». Так, Хмельницький опинився в складній ситуації. Після перемог під Жовтими Водами, під Корсунем, під Пилявцями і Зборовим, після тяжкої поразки під Берестечком, українське і польське військо стояли одне проти одного під Білою Церквою, вели дрібні утарчки-бої, й жодне не мало потуги на генеральну битву. Хмельницькому в той час пропонували спілку і шведи, й Семигородський (Трансільванський) князь Дьєрдь II Ракочій, але Хмельницький обрав Москву, сподіваючись на добро від спільної віри і іншої спільності. А та спільність і стала найбільшою удавкою. І якщо Переяславська угода в основному передбачала спільні дії українського і московського війська проти Польщі аж до повного визволення всіх українських земель, то після заключення угоди московське військо не воювало з поляками, воювало тільки українське військо на теренах Білорусії, визволивши Гомель, Могильов, Стрий і Новий Бихів (де й загинув наказний гетьман Ніжинський полковник Іван Золотаренко), а Москва вимагала віддати їй ці землі, а тим часом таємно укладає під Вільно сепаратну угоду з поляками, не пустивши туди козацьку депутацію. Дізнавшись про те, хворий Богдан Хмельницький хапався за шаблю, кричав: «До чорта в зуби підемо, до турків підемо». І правда, турки тоді пропонували протекцію, без анексії земель і викупів, і Хмельницький послав до Стамбула делегацію, а тоді передумав. На смертній постелі він сказав сину Юрію: «Я присягав Москві і вже помру так, а ти – як хочеш. Думай». Він ще встиг послати проти Польщі корпус наказного гетьмана, Київського полковника Ждановича, а той корпус взяв Краків і Варшаву (про що за царських і совіцьких часів не мовилося й слова), але Москва послала свій корпус – розкладати підкупом і залякуванням корпус Ждановича, й той деморалізований, повернувся додому, що й убило Богдана Хмельницького і він помер. І все це прямо чи непрямо відобразив Шевченко у «Великому льосі», у «Розритій могилі», в інших творах.

Як же глибоко осягнув усе те Шевченко. Звідки це міг знати? Адже які історичні правдиві матеріали мав перед собою? «Історію Русів». Та обережні хроніки козацьких літописів.

Уся справа в тому, що про певні події написані цілі томи, фоліанти, монографії, де дипломовані та недипломовані вчені розшукують і додають нові факти, розплутують і заплутуються («якщо подивитися з цього боку – то отак, а з іншого – інак»), а істина – одна, така, як сказав Шевченко. Мені й сьогодні вподив – звідки це в нього. Інтуїція? Прозріння? Геній, який увібрав у себе весь народ, його долю. Усі ми в полоні часу. Тільки Шевченко не в полоні часу, а для нас, українців – назавжди. Бо в Шевченка була ясна, чиста українська душа. Якщо Гоголь розмірковував, чи в нього душа хохляцька, чи великоросійська, а потім сходився на тому, що вона малоросійська, то Шевченкові й на думку не могло спливти якесь хохлацтво.

Усе це я осягнув уповні, коли почав писати роман «Яса». Там відведено чимало місця гетьманам Петру Дорошенку і Івану Самойловичу. Процитую уривок із «Заступила чорна хмара».

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Виступили з-за лиману

З турками татари.

Із Полісся шляхта лізе

А гетьман-попович

Із-за Дніпра напирає –

Дурний Самойлович

З Ромоданом.

Мабуть, і вам, як мені, в першу мить ріже вухо оте «дурний Самойлович» – якоюсь грубістю, не властивою Шевченку, категоричністю, як присуд. І ось історики пишуть про господарські здібності Самойловича, зокрема про успішний розвиток торгівлі в часи його правління, про толерантність щодо багатьох підлеглих і таке інше. Але якщо вчитаємось, виважимо все, то що ж у кінцевому підсумку? Повільне, тихе закріпачення народу, сумлінне, лакейське служіння російським царям, Російській імперії, відсутність України в серці та, зрештою, заслання в Сибір і смерть там. Нічого не зробив для рідної землі, та й себе згубив. Воістину нерозум.

Читаємо далі:

Мов та галич,

Вкрили Україну

Та й клюють єлико мога…

А ти, Чигирине!

А ти, старий Дорошенку,

Запорозький брате!

Не здужаєш чи боїшся

На ворога стати?

І далі називає Дорошенка славним, порівнює з орлом. Ми знаємо, що Дорошенко не раз кидався на всі боки, метушився, водив і турків, і татар (як Хмельницький), оступлений ворогами з усіх сторін, намагався вирватися із зашморгу, визволити Україну, бо любив її на всю глибину серця. Сам був безстрашним воїном, могутнім, як і Богдан, чоловіком, міг сам йти з оголеною шаблею на ціле вороже військо й таким чином підняти на останній бій охлялих козаків, а коли в оточенні старшини пропонували укласти з ворогом мир, Дорошенко, вичерпавши всі супротивні доводи, повільно підносить до дучки у діжці з порохом, на якій сидів, розжарену люльку – злетимо всі до Бога, але не зазнаємо ганьби, і таким «аргументом» схилив усіх на свій бік, на подальшу боротьбу. Отож «славний Дорошенко».

Шевченко оцінює недвозначно, різко. У той же час, скажімо, він вельми обережний щодо Мазепи. Бо ж запопадливо служив Мазепа