Читати книгу - "Сліпобачення"

звичайна людина не вигадала б нічого такого за лічені секунди й тим більше не встигла б реалізувати. Але слабка надія — це краще, ніж нічого, і навіть напівбоги не можуть скасувати законів фізики. Жертовні вузли спалахують, чорніють і розсипаються, наче пожухле листя. Троє інших були на півдорозі до сітки, коли їх наздогнав газ — достатньо густий, щоб убити, якщо не спалити. Інші помирають в бруді і конвульсіях. Масляниста шкіра виграє відблисками пожежі, приймаючи в себе кулі, які нарешті летять у розкидані на землі цілі.

Невидимий отруйний килим розповзається джунглями, вбиваючи рештки хирлявого життя, яке досі там лишилося.

Лейтенант важко ковтає. Її обличчя зблідло від нудоти й непроханих спогадів про давні воєнні злочини.

— А це точно не проти… — Вона змовкає, не бажаючи суперечити старшому офіцерові. Її не переконали юридичні виверти, і жінка не здатна була оцінити загрозу, яку ніс знищений ворог.

Але загроза — надзвичайно реальна. Ці штуки страшенно небезпечні. Якби не щасливий випадок з витоком інформації, непередбачуваний і неповторний, наче квантові вібрації, рій би досягнув своєї мети, так і лишившись у тіні. Навіть на опір не наразився б. А може, все, що тільки-но відбулося, було частиною плану, може, вдала підказка була навмисне підсунута, щоб змусити полковника танцювати під їхню дудку. Може, це поразка, про яку він ніколи не дізнається.

У цьому й проблема з роями. Завжди на десять кроків попереду. Полковника страшенно лякало те, що досі існували місця, де такі почвари лишалися легальними.

— Чому ми це робимо, сер?

Він насупився.

— Що саме робимо? Боремося за виживання людини?

Але лейтенант похитала головою.

— Чому ми досі… постійно б'ємося? Між собою? Хіба прибульці не повинні були змусити нас забути про дрібні відмінності? Об’єднати людство проти спільної загрози?

У наші дні на службі повно таких, як вона.

— Вони не погрожували нам, лейтенанте. Тільки сфотографували.

Усі так вважають. Шістдесят чотири тисячі об’єктів невідомого походження водночас загорілися розжареною сіткою, що оточила земну кулю. Прокричали щось на половині електромагнітного спектру, доки атмосфера спалювала їх дотла.

— Але ж вони досі там. Чи те, що їх послало. Навіть через тринадцять років після…

Чотирнадцять. Полковник відчув, як в кутиках рота напружилися м’язи. Але хто лічитиме.

— Ще й коли «Тезей» зник…

— Немає доказів, що «Тезей» загинув, — лаконічно відказав полковник.

— Так, сер.

— Ніхто й не казав, що то буде подорож вихідного дня.

— Так, сер.

Вона знову зосереджується на дисплеї, але йому здалося, що коли вона відвернулася, на її обличчі щось промайнуло. Може, вона його впізнала?

Навряд чи. Це було давно. А він завжди тримався за лаштунками.

— Ну… — він рушив до дверей. — З таким самим успіхом могли відрядити туди блазнів.

— Сер?

Він зупиняється, але не озирається.

— Мені цікаво… якщо звісно, це не порушує правил субординації… та здавалося, що ви справді занепокоєні тим, що робитиме рій, коли він об’єднається. Але ж ви також сказали, що тоді ми не зможемо дати йому раду.

— Я чекаю на ваше запитання, лейтенанте.

— Чому ми вичікували? Ми ж могли отруїти їх задовго до того, як вони з’єдналися. А якщо вони справді були аж такими небезпечними, то ми обрали не найкращу стратегію.

Він не міг заперечити. До того ж це було недоречно.

— Рої небезпечні, лейтенанте. Ніколи, ні на мить не сумнівайтеся в цьому. А щодо ситуації…

Він на мить замислився, обираючи найправдоподібнішу відповідь.

— Якщо лишається тільки вбивство, краще я вб’ю одного, а не тринадцятьох.

Деякі загрози чаяться зовсім поруч. А інші — не настільки очевидні.

Візьмімо, наприклад, жінку на телеекрані: крихітна, всього метр шістдесят. Усе в Ліані Латтеродт волає про заразний ентузіазм і захоплення Світом дивовиж. Жодного натяку на організацію, яка оплачує її витрати й відряджає її з місією доброї волі, щоб описувати райдужні перспективи й обіцяти утопію.

Жодного натяку на сили в ореґонській пустелі, що використовують її як маріонетку.

— Ми піднялися на цей пагорб, — каже вона уважному ведучому програми «Під час розмови». — З кожним кроком угору ми бачили все далі, тож, звісно, продовжували йти. А тепер ми на вершині. Наука вже кілька століть на вершині.

У її біографії здебільшого нічого особливого: народилася в Ґані, виросла в Бритопелазі. Була найкращою в класі з теорії систем та теїстичної вірусології.

— А зараз ми дивимося на рівнину й бачимо інше плем’я, що танцює над хмарами, навіть вище, ніж ми. Можливо, це міраж або якесь шахрайство. Або вони просто видерлися на вищу вершину, якої ми не бачимо, бо хмари закривають огляд.

Практично нічого кримінального в минулому. У тринадцять її звинувачували в зберіганні приватної бази даних. У дванадцять — у порушенні роботи домашнього наглядача. Звичайні штрафи й попередження, які має пережити молодь, перш ніж навчиться жити в паноптикумі.

— Тож ми вирушаємо, щоб з’ясувати, що й до чого, але кожен крок веде донизу. Байдуже, в якому напрямку ми рухаємося: неможливо зійти з вершини, не втративши точки огляду. Тож ми знову видираємося назад. Ми потрапили в пастку локального максимуму.

Нарешті їй вдалося законно вирватися з сітки, долучившись до Двокамерного Ордену, що має особливі пільги через те, що лишається незрозумілим, навіть коли ви стежите за ним.

— Але ж на іншому боці рівнини справді бовваніє вища вершина. Єдиний спосіб дістатися туди — прийняти неминуче, зійти з нашого передгір’я і плентатися вздовж річища, доки не почнемо підніматися знову. І тільки тоді ми збагнемо: а ця гора набагато вища за передгір’я, на якому ми стояли раніше, і звідси ми бачимо набагато краще.

Двокамерники. Вочевидь, названі так за якийсь прототип реорганізації, що передбачав капітальне переналаштування їхніх церебральних півкуль. Однак на сьогоднішній день ця назва стала атавізмом. Невідомо, чи в Двокамерників досі лишилися півкулі.

— Але це неможливо зробити, не лишивши позаду всі ті інструменти, які так прислужилися вам на першому пагорбі. Доведеться ступити крок донизу.

— І ви купилися на це? — лейтенант (інша лейтенант — у полковника по одному в кожному порту) відриває погляд від екрана, скрививши губи в скептичній посмішці. — Наука, заснована на вірі?

— Це не наука, — заперечує полковник. — Вони навіть не вдають, що це так.

— Навіть гірше. Глоссолалією[100] мозковий чіп не зібрати.

— Складно сперечатися з патентами.

Патенти його по-справжньому хвилювали. Скидається на те, що у Двокамерників не було жодних агресивних амбіцій чи планів завоювання — здається, зовнішній світ їх взагалі не дуже цікавив. Поки що вони сидять у своїх розкиданих по пустелях монастирях, розмірковуючи про реальність, що ховалася