Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Обернувшись, він зустрівся лицем до лиця з гяурським воєводою. Стоїть собі чоловік, на голову нижчий від Ахмо, в руці пістоль, за поясом шабля дамаська, така, як у давнину носили. Не рухається й нічого не говорить, блискавки його зі спини освітлюють, так, що не видно обличчя, тільки раз по раз, ніби струмок під сонцем, зблискує його шабля.

Так стояли один перед одним двоє чоловіків. Воєвода бачив обличчя Ахмо у грозових зблисках, Ахмо ж його лиця не бачив. Навіть якби вони й мали про що поговорити — а люди завжди мають, навіть найгіршого ворога завжди знайдеться про що спитати, — й тоді б їх поєднувало тільки мовчання. Один думав, чому другий чоловік не вбив його, стоячи за спиною. Що думав у ту мить другий, того ніхто не може знати.

Велика таємниця чаїться в чоловікові, що стоїть озброєний і спокійно чекає страти.

— Не треба, Ахмо! — закричала Фата, а голос її сім разів пролунав у глибині Новакової печери.

Фата Атлаґичева повернулася у Лівно, Ахмо ж ніхто більше не бачив. Говорили, буцімто він у Сараєві, або у Травнику, або приєднався до гурту тих циркачів, і тепер уже його показують як найсильнішого чоловіка у світі. Казали, й що він утратив силу, і що спився, що на Аді Циґанлії розвантажує боєприпаси, і що опинився аж в Анкарі, щоб утекти якнайдалі від своєї любові. Може, і не в Анкарі, але правда в тому, що він таки втік. Потім я чомусь думав, чи колись йому спадало на гадку, що міг довіку належати їй, тільки якби хотів опинитися на місці воєводи. Фата би скрикнула: «Не треба, воєводо!» — і то було б останнє, що він почув у своєму житті. Наче міг, бідолаха, іще щось доброго почути. Дай Боже, щоб не мав стільки розуму, аби збагнути, що йому заподіяв насамкінець гяурський воєвода.

Фата згодом вийшла заміж за Адембеґа Шахінаґича, вдівця з Буґойно, і жила так, як живуть жінки, у яких всередині все вигоріло дочасу. Вона погасила свою красу, як гасять свічку, двома пальцями, холодно й без остраху перед вогнем, який зникає, щойно його торкнешся.

Я пережив їх, навіть якщо вони досі дихають. І не вигадав нічого хитрішого, ніж тим, хто приходить робити богоугодну справу, розмовляючи зі мною, казати, що небо — великий сувій синього паперу, крайчик якого Бог приклеїв до землі отам, понад Буґойно, на маківці гори Радуші, і що час від часу прийде якийсь дурень, підпалить кутик паперу, і небо спалахує прямо над нашими головами. Це дрібно для мене, але не знаю, як іще міг би їх прогнати. Люди — то велика напасть, але лівнянські діти добрі. Повертають мені голову, коли сонце в очі вдарить. Усе сподіваюся, що хтось із тих дітей у добру людину виросте. І тоді скажу тій людині, що з усіх жалів найбільший мій жаль — що не вчиню теману одній красуні й одному розбійникові. Фаті Атлаґич і гяурському воєводі, чийого імені навіть і не знаю.

Дерт

— Ет, мій Хамзо, це так само, як меду переїсти, — кульгав поруч зі мною Фарук Беширлія, кочегар на маршруті Сараєво-Вишеград.

А я казав йому, щоб дав мені спокій. Все одно ми останні прийдемо, коли половина теферича[109] вже пройде і вже відомо буде, хто на чиєму боці.

— Нехай, Хамзо, нехай так, тобі не до нас і не до наших теферичів. Ти знаєш, із ким теферичі найкращі. Ось тому й почуваєшся, ніби меду об’ївся. Лугового, з полонини Романи…

Отак ми розмовляли з Фаруком Беширлією і нікуди насправді не поспішали, бо я вже спізнився, а йому і так все одно. Минули ті роки, коли він міг сподіватися, що хтось його чекає, звісно, якщо в ті роки у нього взагалі щось було, бо з однією коротшою ногою і в голові щось міняється. Не знаю, яким був раніше, — він на залізниці працював іще до мого народження, — але ці шість-сім років, які ми разом, Фарук завжди вхопиться за якийсь жарт, фразу чи навіть просто слівце і цілий день повторює, поки й тобі у вуха не влізе і сам не почнеш той дотеп у голові крутити, навіть як Фарука вже від себе проженеш.

— Ет, мій Хамзо, тобі зараз так, наче ти меду переїв!

А що мені ще залишається, як не сміятися, і неправда буде сказати, що силувано. Сміюся, брате, бо мені добре. Попри Фарука й попри те, що довелося вернутися з півдороги, бо я забув акордеон. Добре мені, бо нині субота, а завтра неділя, офіцери вивели панночок на шпацер, простують алеєю і звисока поглядають на платани, діти з них сміються, а бабці й далі чудуються, спершу повертають голову, а тоді крутяться довкола себе, як ті звірятка, все ніби чекають, коли з’явиться хтось і дорікне їм: та стривайте, люди, не можна ж так. Минуло вже тридцять п’ять років, відколи шваби в Боснію прийшли, а й досі чудуються. А я думаю: Боже милий, як же порожньо буде, якщо настане той день, коли не буде вже старих бабусь, які чудуються імператорським офіцерам і їхнім миловидим віденським паням.

— Хамзо, дорогенький, ти в мене такий, наче меду об’ївся…

А з Іґмана все подуває прохолодний вітерець, від якого листочки на гілках ледь ворушаться, обдирає з гілок засохлі пелюстки цвіту, але холодить так, як лиш у червні холодити може, у червні й на Іліджі. Мені все якось здається, що такого вітру немає ніде, окрім як у нас, бо якби був, уже б щось відомо про нього стало. Німці б вихвалялися, а француз то й півсвіту б уже в Париж покликав, щоб відчули, як той вітер холодить. Якби був такий у Стамбулі, Туреччина б так легко не занепала; чи якби султан бодай раз відвідав Іліджу, його імперія б так просто не розвалилася і Боснію він би німцям не залишив. Я все частіше міркую ось про що: якщо імператор Франьо приїде в Сараєво (а кажуть, що має приїхати), і якщо його відвезуть на Іліджу, Австрія у нас залишиться на всі часи. Та й краще, коли залишиться, бо турботи завжди на тих, хто панує, а наша справа працювати, пікніки рядити й не перейматися світовими проблемами. Якби то ще червень ніколи не закінчувався, чи якби кожен місяць у році був такий — спекотний, з оцим