Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я б не дарувала свою відданість людині, в яку не вірю.

— Знаєте, Розо, якби мені колись загрожувала шибениця, я б усе одно вважав себе щасливою людиною, маючи такого друга, як ви.

Вона здригнулася від самої згадки про шибеницю і обернулась подивитись на вогнище, де полум’я швидко поглинало колоду.

— Вибачте, я не мусив це казати. Вони дають мені так багато морфіну, я більше не контролюю свої слова, — Чарльз подивився на перемотану куксу. — Я нічого не можу робити всі ці дні. Навіть не можу пройтися власними ногами.

— Уже пізно, містере Лекевей. Вам узагалі не варто було підводитися з ліжка.

— Я просто спустився зробити ковток бренді, — у його погляді була надія. — Чи не могли б ви мені його принести? Пляшка он там, — він показав на буфет у іншому кінці кухні, і Роза здогадалася, що це не перша його нічна вилазка за бренді.

Вона налила йому лише трішки, і він проковтнув напій одним духом. Хоча він, безсумнівно, очікував більшого, Роза віднесла пляшку назад у буфет і сказала прямо:

— Я допоможу вам піднятися нагору.

Зі свічкою, яка освітлювала шлях, вона повела його сходами на другий поверх. Роза не була раніше нагорі, й коли вона вела його коридором, її погляд чіплявся за всі дива, які вихоплювало світло свічки. Вона побачила дорогий килим, прикрашений візерунками, та прозорий коридорний стіл. На стіні була галерея портретів вишуканих чоловіків і жінок.

Вони були зображені так натурально, що вона відчула їхні погляди, які супроводжували їх, коли вона вела Чарльза до його кімнати. За хвилину Роза допомогла йому дійти до ліжка. Він спотикався так, наче той маленький ковток бренді на додачу до морфіну зробив його геть п’яним. Юнак, зітхнувши, упав на матрац.

— Дякую, Розо!

— Добраніч, сер!

— Він щаслива людина. Норріс. Бо має дівчину, яка так сильно кохає його. Про таке кохання пишуть поети.

— Я нічого не тямлю у поезії, містере Лекевей.

— Вам і не треба, — Чарльз заплющив очі й зітхнув. — Ви тямите у реальних речах.

Вона почула, як його дихання стало глибшим, і він заснув. Так, я тямлю у реальних речах. Але я можу їх втратити.

Зі свічкою у руках вона вийшла з його кімнати й опинилася в коридорі. Там вона раптово зупинилась. Її погляд застиг на обличчі, яке теж дивилося на неї. У пітьмі, де лише маленький вогник свічки освітлював коридор, портрет видавався таким навдивовижу реальним, що вона не могла поворухнутися, здивована неочікувано знайомими рисами цього обличчя. Вона побачила чоловіка з густою гривою волосся й темними очима, у яких відображався живий розум. Здавалося, він прагнув залучити її до дебатів, поглядаючи зі свого місця на полотні. Вона підійшла ближче, щоб роздивитися кожну тінь, кожен вигин цього обличчя. Була така зачарована зображенням, що не почула наближення кроків, доки вони не пролунали за метр від неї. Скрип зовсім поруч змусив її обернутися і так налякав, що Роза мало не випустила з рук свічку.

— Міс Конноллі, — сказав доктор Гренвілл, несхвально дивлячись на неї, — чи можу я поцікавитись, чому ви блукаєте будинком о такій годині?

Вона почула нотку підозри у його голосі і почервоніла. Роза здогадалася, що він подумав найгірше. Про ірландців завжди думають найгірше.

— Це був містер Лекевей, сер.

— Що з моїм племінником?

— Він спустився до кухні. Я помітила, що він не надто впевнено тримається на ногах, тож допомогла йому повернутися до ліжка, — вона показала на двері кімнати Чарльза, які залишила прочиненими.

Доктор Гренвілл зазирнув до кімнати племінника, який розвалився, не накриваючись, на ліжку і гучно хропів.

— Вибачте, сер, — сказала Роза, — я б не піднялася сюди, якби він не...

— Ні, це я маю вибачатися, — він зітхнув. — Це був дуже виснажливий день, і я втомлений. Добраніч!

Він повернувся.

— Сер, — покликала Роза, — чи є якісь новини про Норріса?

Він зупинився. Неохоче обернувся і подивився на неї.

— Боюся, що ми маємо мало приводів радіти. Докази вбивчі.

— Докази підкинуто.

— Це має встановити суд. Але у суді невинність визначатимуть незнайомці, які нічого про нього не знають. Вони знають лише те, що прочитали в газетах чи почули в тавернах. Що Норріс Маршалл жив поблизу всіх чотирьох убивств. Що його знайшли біля тіла Мері Робінсон. Що вирізане обличчя Ебена Тейта знайдено у його кімнаті. Що він такий самий вправний анатом, як і м’ясник. Кожна з цих речей окремо може бути оскаржена. Але коли їх усі представлять суду, його провина видасться беззаперечною.

Роза подивилась на нього із відчаєм.

— То ми ніяк не зможемо його виправдати?

— Боюся, що люди йшли на шибеницю і за менше.

У безрозсудстві вона міцно стиснула його рукав.

— Я не зможу дивитися, як його вішають!

— Міс Конноллі, не втрачайте надію. Можливо, є спосіб врятувати його, — він узяв її руку і, тримаючи, подивився їй просто в очі. — Але мені знадобиться ваша допомога.

31

— Біллі! Я тут, Біллі!

Хлопець розгублено озирнувся, шукаючи тінь того, хто щойно прошепотів ім’я. Чорний пес стрибав коло його ніг. Раптом він збуджено гавкнув і побіг просто до Норріса, який пригнувся за купою діжок. Собака принаймні не очікував від нього неприємностей і змахував хвостом, радий погратися у схованки з людиною, якої навіть не знав.

Тупий Біллі був більш обережний.

— Хто там, Споте? — спитав він, наче був цілковито упевнений в тому, що собака йому відповість.

Норріс вийшов з-поза діжок.

— Це я, Біллі, — сказав він і побачив, що хлопець почав задкувати. — Я не скривджу