Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Хлопець подивився на свого собаку, який тепер цілком безтурботно лизав руку Норріса.

— Ви друг міс Рози, — сказав Біллі.

— Мені потрібно, щоб ти передав їй повідомлення.

— Нічна варта каже, що ви Жнець.

— Це не я. Присягаюся, це не я.

— Вони розшукують вас уздовж ріки.

— Біллі, якщо ти її друг, ти зробиш це для мене.

Хлопець знову поглянув на свого собаку, який усівся біля ніг Норріса і махав хвостом з таким виглядом, наче дослухається до розмови. Хоча Біллі і був йолопом, але він добре знав, що тварині можна довіряти, коли йдеться про людські наміри.

— Я хочу, щоб ти пішов до будинку доктора Гренвілла, — сказав Норріс.

— Великий, на Бікон?

— Так. Переконайся, що вона там. І віддай їй це, — Норріс простягнув йому складений клаптик паперу. — Віддай це їй у руки. Лише у її руки.

— Що тут написано?

— Просто віддай це їй.

— Тут про кохання?

— Так, — поспіхом відповів Норріс, не в змозі дочекатися, щоб хлопчина скоріше пішов.

— Але це я кохаю її, — заскиглив Біллі, — і збираюся з нею одружитися, — він жбурнув папірець на землю, — я не понесу ваше любовне послання!

Проковтнувши розчарування, Норріс підняв записку.

— Я лише хочу сказати, що вона вільна і може робити зі своїм життям, що захоче, — він уклав папірець назад до руки Біллі. — Віднеси це їй, щоб вона знала. Будь ласка! — І додав: — Вона буде сердитися на тебе, якщо ти цього не зробиш.

Це подіяло. Найбільшим страхом Біллі було викликати невдоволення Рози. Хлопець запхав записку до кишені.

— Я все зроблю заради неї, — сказав він.

— Нікому не кажи, що бачив мене.

— Знаєте, я не телепень, — відповів на це Біллі і пішов у ніч. Собака біг коло його ніг.

Норріс також не затримався, а пішов, широко крокуючи, темною вулицею у напрямку Бікон Гіла. Біллі міг мати кращі наміри і все ж виказати Норріса, а юнак зовсім не прагнув бути знайденим Нічною вартою.

Певна річ, вони знали, що він ще живий і ховається в Бостоні всі ці три дні.

Одяг, який поцупив Норріс, зовсім йому не пасував. Штани були надто довгі, а сорочка надто вузька, але все це приховувало важке пальто. Насунувши на очі квакерського капелюха, юнак рішуче крокував вулицями, не переховуючись і не скрадаючись.

«Хоча я і не вбивця, — думав Норріс, — але тепер я крадій, це правда».

Йому у будь-якому випадку загрожувала шибениця. Скоєння кількох зайвих злочинів навряд чи погіршить його становище. Він переймався самим лише порятунком, і якщо вже було треба, то замерзлий юнак, не вагаючись, зняв пальто зі цвяха у таверні, а сорочку та штани — з мотузки, на якій вони висихали. Якщо його повісять, то Норріс волів принаймні бути винним у справжньому злочині.

Він повернув за ріг вулиці Ейкорн. Це було те саме місце, де зустрічалися Ґарет Вілсон і доктор С’ювол — будинок з пеліканами, вирізьбленими на одвірку. Норріс обрав темний ґанок, де можна було почекати, і сховався за сходами, прихований пітьмою.

Біллі вже мав дістатися будинку Гренвілла, а послання мало бути вже у Рози в руках. Папірець, на якому він написав лише один рядок:

Цієї ночі під пеліканами.

Якщо він потрапить до рук Нічної варти, вони нізащо не здогадаються, що це означає. Але Роза знає. Роза прийде.

Він умостився на землі і став чекати.

Настала ніч. Одна за одною згасли лампи у вікнах, і у вузькій вулиці Ейкорн запанувала пітьма. Подекуди він чув клацання копит, і карети проїздили більш пожвавленою вулицею Сідар, але невдовзі й там припинився рух.

Він щільніше закутався у пальто і спостерігав за парою, що виривалася з його рота в пітьму. Якщо буде потрібно, він чекатиме цілу ніч. Якщо вона не прийде до світанку, наступної ночі він знову буде тут. Його віра в неї була достатньо сильною, щоб бути впевненим: щойно Роза дізнається, що він чекає на неї, ніщо не зможе втримати її.

Його ноги заклякли, а пальці оніміли. Згасло останнє з вікон на вулиці Ейкорн.

Потім фігура з’явилася з-за рогу і стала наближатися. Силует жінки був освічений ззаду віддаленим вуличним ліхтарем. Вона зупинилася на середині вулиці, наче силилася побачити щось у темряві.

— Норрі, — тихо гукнула вона.

Він одразу вийшов з-за ґанку.

— Розо, — промовив юнак, і вона побігла до нього. Він піймав її в обійми, йому хотілося сміятися, коли він кружляв її, щасливий, що вони знову зустрілися. Вона здавалася невагомою у його руках, легшою за повітря. У той момент він подумав, що вони назавжди пов’язані одне з одним. Пірнання у ріку Чарльз стало одночасно і смертю, і відродженням, а це було його новим жипям з цією дівчиною, яка не мала ані статку, ані імені. Нічого, окрім кохання.

— Я знав, що ти прийдеш, — прошепотів він, — я знав!

— Ти маєш послухати мене.

— Я не можу залишатись у Бостоні. Але я не можу поїхати без тебе.

— Це важливо, Норрісе. Послухай!

Він завмер. Але не через її наказ застиг Норріс — це був силует огрядної людини, що рухався до них з іншого боку вулиці Ейкорн.

Стукіт копит позаду змусив його обернутися. Карета, запряжена двома кіньми, зупинилася, перекривши йому шлях до втечі. Дверцята відчинилися.

— Норрісе, ти мусиш довіритись їм, — сказала Роза, — ти мусиш довіритися мені.

З провулку позаду нього почувся знайомий голос:

— Це єдиний вихід, містере Маршалл.

Уражений, Норріс повернувся до широкоплечого чоловіка, який стояв перед ним.

— Докторе С’ювол?