Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я пропоную вам сісти в карету, — сказав С’ювол, — якщо ви хочете жити.

— Вони наші друзі, — сказала Роза. Вона схопила Норріса за руку і потягнула до карети. — Будь ласка, сідай, доки тебе хтось не побачив.

Він не мав вибору. Що б не очікувало на нього, Роза хотіла цього, а він довіряв їй своє життя. Вона підвела Норріса до карети і затягнула його всередину за собою.

Доктор С’ювол, який не сів з ними, зачинив дверцята.

— Бажаю успіху, містере Маршалл, — сказав він через віконце. — Я сподіваюся, одного дня ми зустрінемось за більш приємних обставин.

Кучер смикнув віжки, і карета покотила геть.

Щойно Норріс усівся зручніше для поїздки, він побачив, що навпроти них з Розою у кареті сидить чоловік. Світло вуличного ліхтаря впало на його обличчя, і Норріс лише витріщився на нього від здивування.

— Ні, це не арешт, — сказав констебль Лайонз.

— Тоді що це? — спитав Норріс.

— Це послуга старому другові.

Вони їхали за місто. Минули Вест-Бостонський міст і селище Кембридж. Це була та сама дорога, якою Норріса везли до в'язниці лише кілька ночей тому. Тепер це була зовсім інша подорож, у яку він вирушав не з відчуттям приреченості, а з надією. Упродовж усього шляху Роза тримала його своєю маленькою рукою. Мовчазне підтвердження того, що все йде за планом, що йому не варто почуватися зрадженим. Як узагалі він міг підозрювати її у найгіршому?

«Ця самотня дівчина, — думав Норріс, — стояла за мене непохитно і впевнено. Я цього не заслуговую».

З Кембриджа вони виїхали у сільську місцевість і заглибились у поля. Вони прямували на північ до Самервілля та Медфорда, минаючи села, де темні будинки збивались до купи під зимовим місяцем.

Не доїхавши до околиць Медфорда, карета нарешті звернула до подвір'я з бруківкою і зупинилась.

— Відпочинете тут одну ніч, — сказав констебль Лайонз, відчинив дверцята і вийшов з карети. — А завтра ви дізнаєтеся розташування іншого безпечного будинку на півночі.

Норріс виліз з карети і роздивився кам’яний сільський будинок. Вогники свічок палали у вікнах. Їхнє мерехтіння запрошувало прихистити мандрівників.

— Що це за місце? — спитав юнак.

Констебль Лайонз не відповів. Натомість повів їх до дверей і грюкнув двічі, а потім ще один раз.

За кілька секунд двері відчинилися, і старша жінка в нічному чепчику з мереживом визирнула надвір, тримаючи лампу, щоб роздивитись, хто до неї прийшов.

— Маємо мандрівників, — сказав Лайонз.

Жінка невдоволено подивилася на Норріса та Розу.

— Ці двоє — напрочуд незвичайні мандрівники.

— Це вкрай незвичайні обставини. Я привіз їх за особистим дорученням доктора Гренвілла. Містер Гаррісон та доктор С’ювол дали на це свою згоду. Містер Вілсон також ухвалив це.

Старша жінка нарешті кивнула і відійшла вбік, даючи дорогу трьом прибулим.

Норріс увійшов до старовинної кухні. Стеля тут почорніла від сажі незліченних вогнищ, які запалювалися для приготування їжі. Величезну частину однієї стіни займало кам’яне вогнище, де ще тліли вечірні жаринки. Нагорі висіли пучки трав, висушені зв’язки лаванди та гісопу, полину та шавлії. Норріс відчув, як Роза потягнула його за руку і вказала нагору, де на перехрещених балках була викарбувана емблема. Пелікан.

Констебль Лайонз помітив, що вони розглядали, і сказав:

— Це стародавній символ, містере Маршалл, який ми шануємо. Пелікан символізує самопожертву заради вищої мети. Він нагадує нам: що ми даємо, те й отримаємо.

Старша жінка додала:

— Це символ нашого сестринства. Ордена Троянд Шарону.

Норріс повернувся до неї.

— Хто ви? Що це за місце?

— Ми — члени ордена Хреста Троянди, сер. А це — станція відпочинку мандрівників. Мандрівників, які потребують притулку.

Норріс подумав про скромний міський будинок на вулиці Ейкорн з карбуванням пеліканів на одвірку. Він пригадав, що Вільям Ллойд Гаррісон був одним із присутніх у будинку джентльменів тієї ночі. І також пригадав балачки довколишніх крамарів про незнайомців, які блукають тим районом після настання сутінок. Районом, у якому констебль Лайонз заборонив з’являтися патрулям Нічної варти.

— Вони — аболіціоністи, — сказала Роза. — Цей будинок — схованка.

— Подорожня станція, — сказав Лайонз. — Одна з багатьох зупинок, які розенкрейцери облаштували на шляху з півдня до Канади.

— Притулок рабів?

— Рабів не існує, — сказала старша жінка. — Жодна людина не має права володіти іншою. Ми всі вільні.

— Тепер ви розумієте, містере Маршалл, — сказав констебль Лайонз, — що про цей будинок і будинок на вулиці Ейкорн ви мусите мовчати. Доктор Гренвілл запевнив нас, що ви підтримуєте рух аболіціоністів. Якщо вас коли-небудь схоплять, ви мусите не сказати ані слова про цю станцію, щоб не наражати на небезпеку безліч життів. Людей, які зазнали таких страждань, що їх би вистачило на десять життів.

— Я присягаюсь, що нічого не скажу, — промовив Норріс.

— Ми займаємося небезпечною справою, — сказав Лайонз, — небезпечною, як ніколи. Ми не можемо дозволити викрити нашу мережу. Не тоді, коли так багато людей воліли б викоренити та знищити нас, якби могли.

— Ви всі — члени ордена? Навіть доктор Гренвілл?

Лайонз кивнув.

— Ще раз, таємницю не має бути розкрито.

— Чому ви допомагаєте мені? Я не втеклий раб. Якщо вірити містерові Претту, я чудовисько.

Лайонз фиркнув.

— А Претт — жаба. Я б волів виштовхати його з Нічної варти, але він примудрився звернути на себе увагу суспільства. Розгорніть останні газети, і ви прочитаєте про подвиги героїчного містера Претта, блискучого містера Претта. Який насправді є недоумком. Ваш арешт був вершиною його тріумфу.

— То ось чому ви мені допомагаєте? Щоб позбавити його змоги тріумфувати?

— Це навряд чи вартувало б клопотів, які я маю. Ні, ми допомагаємо вам, бо Альдус Гренвілл цілковито переконаний