Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Роза стояла, убита горем.

— Чи не можу я залишитися з ним? — спитала вона. На її очах зблискували сльози.

— Самому їхати швидше й безпечніше. Важливо, щоб містер Маршалл був не обтяжений.

— Але ми прощаємося так раптово.

— Ми не маємо вибору. Щойно він опиниться у безпеці, він пошле за вами.

— Я щойно знову його знайшла. Можна мені залишитися з ним цієї ночі? Ви сказали, що містер Вілсон приїде завтра. Я повернуся до Бостона з ним.

Норріс міцніше стиснув її руку і звернувся до Лайонза:

— Я не знаю, коли знову побачу її. Різне може трапитися. Будь ласка, дозвольте нам ці кілька годин провести разом.

Лайонз зітхнув і кивнув.

— Містер Вілсон буде тут завтра до опівдня. Будьте готові вирушати до того часу.

Вони лежали у темряві. Їхнє ліжко освітлювалося лише слабким місячним сяйвом, що падало крізь вікно, але Розі цього було достатньо, щоб бачити його обличчя. Щоб знати, що він також на неї дивиться.

— Ти обіцяєш, що пошлеш за мною та Меггі? — спитала вона.

— Відразу ж, щойно дістанусь безпечного місця, я напишу тобі. Лист буде підписаний іншим ім’ям, але ти зрозумієш, що він від мене.

— Якби ж я тільки могла поїхати зараз з тобою!

— Ні, я хочу, щоб ти залишалася у безпеці в будинку доктора Гренвілла, а не страждала зі мною на занедбаних дорогах. І як добре знати, що Меггі доглянута! Справді, ти знайшла найкраще місце з усіх можливих.

— Я знала, що ти скажеш сховати її саме там.

— Моя розумна Розо! Ти так добре мене знаєш.

Він доторкнувся її обличчя, і вона зітхнула від тепла його рук.

— Усе найкраще чекає нас попереду. Ти мусиш у це вірити, Розо. Усі ці випробовування, усі ці страждання лише зроблять наше майбутнє ще більш солодким, — обережно він доторкнувся до її губ своїми, поцілунок, який мав би змусити її злетіти до небес. Натомість він приніс їй гіркі сльози, бо вона не знала, коли вони тепер знову зустрінуться і чи зустрінуться взагалі. Вона подумала про подорож, у яку він мусив вирушити, секретний шлях зі станціями та вітряними дорогами. Куди він вів? Вона не могла уявити майбутнє, і це лякало її. Раніше, ще дівчинкою, вона завжди уявляла собі, що на неї чекає: роки роботи швачкою, молодий чоловік, якого вона зустріне, діти, яких вона народить. Але зараз, коли вона дивилась у майбутнє, то нічого не бачила: ані будинку з Норрісом, ані дітей, ані щастя. Чому майбутнє раптово зникло? Чому вона не бачила нічого далі цієї ночі?

Чи це весь час, який у нас є?

— Ти ж чекатимеш на мене, правда? — прошепотів він. — Завжди.

— Я не знаю, що зможу тобі запропонувати, окрім життя у схованках. Вічного пошуку нових укриттів, вічної втечі від охочих до винагороди. Це не те, на що ти заслуговуєш.

— Як і ти.

— Але ти маєш вибір, Розо. Я так боюся, що одного ранку ти прокинешся і пошкодуєш про це. Тоді нам краще було б взагалі не зустрічатись.

Місячне сяйво розтіклося по її сльозах.

— Ти ж так не думаєш.

— Я так думаю, але лише тому, що ти заслуговуєш бути щасливою. Я хочу, щоб у тебе був шанс на нормальне життя.

— Це справді те, чого ти хочеш? — прошепотіла Роза. — Щоб ми прожили наші життя окремо?

Він не відповів.

— Ти мусиш сказати мені зараз, Норрісе. Бо якщо ти не скажеш, я буду завжди чекати на твій лист. Я буду чекати, доки моє волосся не посивіє, до самої смерті. І навіть тоді я чекатиму... — її голос зірвався.

— Припини. Будь ласка, припини, — він охопив її і міцно притиснув до себе. — Якби я справді був безкорисливим, я б сказав тобі забути мене. Я б сказав тобі знайти щастя деінде, — він сумно посміхнувся. — Але я, здається, усе ж не такий шляхетний. Я егоїстичний і ревнуватиму до будь-якого чоловіка, який коли-небудь торкнеться тебе чи кохатиме тебе. Я хочу бути цим чоловіком.

— То будь ним, — вона потягнулася до нього і схопила за сорочку, — будь ним.

Вона не могла бачити майбутнє, могла бачити лише на ці кілька годин наперед, а ця ніч могла бути єдиним майбутнім, яке у них було. З кожним ударом серця вона відчувала, як спливає час, який вони можуть бути разом, не залишаючи по собі нічого, окрім спогадів і сліз.

Тож вона хотіла взяти все з того часу, який їм залишився, не гаючи ані секунди. Тремтячими руками потягнула за гачки та шнурівки його одягу, її дихання прискорилось, вона шаленіла від поспіху. Так мало часу, світанок скоро мав обрушитися на них. Вона ніколи раніше не була з чоловіком, але якось знала, що треба робити. Вона знала, як догодити йому, і це пов’яже їх назавжди.

Місячне сяйво, густе, наче вершки, падало на її груди, на його голі плечі, на всі потаємні місця, священні місця, які вони ніколи не показували одне одному.

«Це те, що дружина дає своєму чоловікові», — подумала Роза.

І хоча шок від його проникнення перехопив їй подих, вона зраділа цьому, бо саме через біль жінка відмічає тріумфи свого життя: втрату незайманості, народження кожної дитини. Тепер ти — мій чоловік.

Навіть раніше, ніж розсіялася ніч, вони почули спів півня.