Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

Прокинувшись, вона подумала: «Дурний старий птах, обдурений місяцем, співає про світанок, який ще не настав, світові, який ще не прокинувся».

Але світанок скоро настав. Він замерехтів у вікні, і Роза розплющила очі, щоб побачити, що пітьма перетворилася на холодну похмуру сірість. У відчаї вона спостерігала, як день світлішає, як небо стає синім. І хоч якби вона могла, то затримала б настання ранку, але Роза вже відчувала, що дихання Норріса змінюється, відчувала, що він спливає з глибини своїх снів, якими б могутніми вони не були, щоб утримати їх разом.

Він розплющив очі й усміхнувся.

— Це не кінець світу, — сказав чоловік, побачивши її сумне обличчя. — Ми впораємося і з цим.

Вона змахнула сльози.

— І будемо щасливими.

— Так, — він торкнувся її обличчя, — дуже щасливими. Ти просто мусиш вірити.

— Я більше ні у що не вірю. Окрім тебе.

Надворі загавкав собака. Норріс підвівся і пішов подивитися у вікно. Вона спостерігала за ним, коли він там стояв з голою спиною, що окреслювалась у ранковому світлі, й жадібно роздивлялась кожен вигин, кожен м’яз, щоб запам’ятати його.

«Це все, що я матиму до того часу, коли знову почую про нього, — думала жінка, — спомини про цю мить».

— Містер Вілсон приїхав по тебе, — сказав Норріс.

— Так рано?

— Ми маємо піти вниз і зустріти його, — він повернувся до ліжка. — Я не знаю, коли матиму наступну нагоду сказати це. Тож дозволь сказати зараз, — він опустився на коліна поруч із ліжком і взяв її руку у свою. — Я кохаю тебе, Роза Конноллі, і хочу провести своє життя з тобою. Я хочу одружитися з тобою. Якщо ти згодна.

Вона пильно дивилася на нього крізь сльози.

— Я згодна, Норрі. О, я згодна!

Він притиснув її долоню до своєї і всміхнувся, подивившись на дешеву каблучку Аурнії, яку Роза ніколи не знімала зі свого пальця.

— І я обіцяю, що наступна каблучка, яку ти вдягнеш, — промовив він, — не буде дешевим шматочком олова та скла.

— Я не переймаюся каблучкою. Мені потрібен лише ти.

Сміючися, він притягнув її до себе.

— Мені буде не важко утримувати таку дружину!

Гучний стук змусив їх обох завмерти. Голос старшої жінки долинув через двері:

— Прибув містер Вілсон. Йому треба якомога швидше повертатися до Бостона, тож юна леді має поквапитися донизу.

Кроки старої загрюкали сходами вниз.

Норріс подивився на Розу.

— Я обіцяю тобі, що цього разу ми розстаємося востаннє, — сказав він. — Але тепер, кохана, час іти.

32

Олівер Венделл Голмс сидів у вітальні Едварда Кінгстона, слухав Кітті Веллівер зліва, а її сестру Гвендолін справа. Він твердо вирішив, що опинитися у пеклі було б більш стерпним. Якби він знав, що сестри Веллівер відвідуватимуть сьогодні Едварда, то тримався б подалі — щонайменше за десять днів верхової їзди звідси. Але якщо вже переступив поріг гостинного будинку, було б верхом неввічливості одразу ж втекти з гучними криками. Хай там як, коли він розглядав цю можливість, було вже запізно, бо Кітті та Гвен підскочили зі своїх стільців, де вони так вишукано сиділи, і кожна з них схопила по руці, за які вони потягли Венделла до вітальні, як голодні павучихи тягнуть чергову здобич.

«Тепер я точно попався», — подумав він, балансуючи чашкою чаю на коліні, уже третьою за сьогодні. Він був замкнений у цій пастці на решту вечора. Тепер залишалось лише дочекатися, чий сечовий міхур переповниться першим, змусивши свого власника завершити візит.

Виявилося, що юні леді, на жаль, мають залізні сечові міхури. Вони бадьоро ковтали чай чашку за чашкою, розмовляючи з Едвардом і його матір’ю. Не бажаючи підбадьорювати їх, Венделл переважно мовчав, що зовсім не турбувало дівчат. Вони б і так не дали нікому змоги вставити бодай слово у їхні безперервні балачки. Якщо одна з них замовкала, скажімо, щоб перевести подих, то інша одразу ж користалася нагодою розповісти чергову плітку чи зробити презирливе зауваження. Справжній потік слів, який переривався лише необхідністю зробити вдих.

— Вона сказала, що це було жахливе плавання, і вона мало не вмерла. Але, коли я розмовляла з містером Картером, він сказав, що не було нічого особливого, просто невеличкий атлантичний шторм. Тож ви бачите, вона знову перебільшує...

— Як завжди. Вона завжди перебільшує. Як тоді, коли вона наполягала, що містер Мейсон був усесвітньо відомим архітектором. Тоді як ми з’ясували, що він побудував одну маленьку будівлю опери у Вірджинії, не надто яскрава робота, я б сказала, і, звісно, не йде у порівняння з містером Булфінчем.

Венделл пригнічено позіхнув і дивився у вікно, а сестри патякали про людей, до яких йому не було діла. Він подумав, що з цього міг би народитися вірш. Вірш про нікчемних дівчат у розкішних сукнях. Сукнях, які пошили інші дівчата. Невидимі дівчата.

— ...і він запевнив мене, що мисливці за винагородою зрештою все одно його впіймають, — казала Кітті. — 0, я знала, що з ним станеться якась неприємність. Я відчуваю зло.

— Я так само, — зі здриганням підхопила Гвен, — того ранку у церкві, сидячи поруч із ним... у мене мурашки бігли по шкірі.

Увага Венделла знову повернулась до сестер Веллівер. — Ви говорите про містера Маршалла?

— Авжеж, про нього. Усі довкола тільки про нього і говорять. Але ж останні кілька днів ви були у Кембриджі, містере Голмс, тож пропустили всі чутки.

— Дякую, але я достатньо чув про це навіть у Кембриджі.

— Хіба це не моторошно? — вигукнула Кітті. — Сама думка про те, що ми вечеряли та танцювали з ним? З таким убивцею! Відрізати чиєсь обличчя! Відтяти чийогось язика!

Я знаю двох жінок, чиї язики я б охоче відтяв.