Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Я чула, — сказала Гвен, а її очі сяяли від захвату, — що у нього була спільниця. Ірландська дівчина, — вона знизила голос, щоб сказати скандальне слово: — авантюристка.

— Ви чули нісенітницю, — різко зауважив Венделл.

Гвен витріщилась на нього, шокована його грубим запереченням.

— Ви, нерозумні панянки, гадки не маєте, про що говорите. Ви обидві.

— О боже! — швидко втрутилась мати Едварда. — Схоже, що чайник уже порожній. Гадаю, мені треба наказати, щоб принесли ще, — вона схопила дзвіночок і енергійно у нього задзвонила.

— Але ми знаємо, про що говоримо, містере Голмс, — сказала Кітті, самолюбство не дало їй промовчати, а уражена гордість дозволила відкинути удавану люб’язність. — Ми маємо джерела, близькі до Нічної варти. Які з нею тісно взаємодіють.

— Чиясь балакуча дружина, можу припустити.

— Що? Такі фрази неприпустимі для джентльмена.

Місіс Кінгстон знову подзвонила, викликаючи прислугу. Цього разу ще більш відчайдушно.

— Де ця дівчина? Нам потрібен свіжий чай!

— Венделле, — сказав Едвард, намагаючись угамувати пристрасті, — не треба образ. Це лише розмови.

— Лише? Вони говорять про Норріса! Тобі відомо так само добре, як і мені, що він не здатний вчинити таке звірство.

— Тоді чому він втік? — спитала Гвен. — Чому він стрибнув з мосту? Безумовно, це вчинок винуватого чоловіка.

— Або наляканого.

— Якщо він невинний, йому варто було залишитись і захищатись.

Венделл засміявся.

— Від таких, як ви?

— Справді, Венделле, — сказав Едвард, — я гадаю, нам краще змінити тему.

— Та де ж ця дівчина? — вигукнула місіс Кінгстон, підводячись на ноги. Вона підійшла до дверей і погукала: — Неллі! Ми отримаємо ще чаю, урешті— решт? — вона грюкнула дверима і покрокувала назад до свого стільця. — У наші часи, скажу я вам, неможливо знайти пристойну помічницю.

Ображені сестри Веллівер сиділи мовчки. Жодна з них навіть не дивилась у бік Венделла. Він перетнув межу поведінки джентльмена, і це було його покарання: з ним не розмовляли і не звертали на нього уваги.

«Наче це мене хвилює, — думав він, — чи заговорять до мене ці ідіотки».

Венделл поставив свою чашку та блюдце.

— Я вам дякую за чай, місіс Кінгстон, — сказав він, — але, боюся, я мушу йти.

Він підвівся, як і Едвард.

— О, але ж зараз принесуть свіжий чай, — вона поглянула на двері, — якщо ця легковажна дівчина просто виконає свою роботу.

— Ви абсолютно праві, — сказала Кітті, показово ігноруючи присутність Венделла, — у наші часи так важко знайти пристойну служницю. О, минулого травня наша мати пережила жахливі часи, коли від нас пішла покоївка. Вона відпрацювала у нас лише три місяці, після чого вийшла заміж і втекла, не попередивши заздалегідь. Просто покинула нас, залишивши ні з чим.

— Як безвідповідально!

Венделл сказав:

— Гарного вечора, місіс Кінгстон! Міс Веллівер, міс Веллівер!

Господиня дому кивнула на прощання, але дві дівчини не звернули на нього уваги. Вони продовжували розмовляти, коли він та Едвард вирушили до дверей.

— А ви знаєте, як зараз важко знайти пристойну покоївку у Провіденсі? Аурнія, звісно, була не подарунок, та принаймні вона знала, як підтримувати порядок у нашому гардеробі.

Венделл уже був на порозі вітальні, коли раптово зупинився. Повернувшись, він пильно подивився на Гвен, яка продовжувала щебетати.

— Ми витратили цілий місяць, щоб знайти когось придатного замість неї. Але це вже був червень — час збиратися до нашого літнього будинку у Вестоні.

— Її звали Аурнія?

Гвен озирнулася навкруги, наче у здивуванні, хто б це міг до неї звертатися.

— Ваша покоївка, — сказав Венделл, — розкажіть мені про неї.

Гвен прохолодно поглянула на нього.

— Чому це вона вас так зацікавила, містере Голмс?

— Вона була молода? Вродлива?

— Вона була приблизно нашого віку, так, Кітті? А щодо вроди... ну, це залежить від смаку.

— А її волосся — якого воно було кольору?

— Чому це...

— Якого кольору?

Гвен стенула плечима.

— Рудого. Таке чудове, хоча всі ці полум’яноволосі дівчата такі схильні до ластовиння.

— Ви знаєте, куди вона пішла? Де вона зараз?

— Звідки нам знати? Це дурне дівчисько не сказало нам ані слова.

Кітті сказала:

— Я гадаю, мати повинна знати. Але вона нам не скаже, бо це не ті речі, про які говорять у чемному товаристві.

Гвен осудливо подивилася на сестру.

— Чому ти мені раніше про це не казала? Я тобі про все розповідаю.

Едвард сказав:

— Венделле, ти надзвичайно стурбований долею простої служниці?

Венделл повернувся до свого стільця і сів, звернувшись до геть збентежених сестер:

— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що пам’ятаєте про цю дівчину, починаючи з її повного імені. Її звали Аурнія Конноллі?

Уражені Кітті та Гвен подивились одна на одну.

— Як, містере Голмс? — промовила Кітті. — Звідки ви знаєте її ім’я?

— Тебе хоче бачити джентльмен, — сказала місіс Фьорбуш.

Роза відірвалася від нічної сорочки, яку вона штопала. Біля її ніг був кошик з одягом, який вона мала полагодити того дня. Сорочка місіс Лекевей з обвислою облямівкою, штани доктора Гренвілла з обтріпаною кишенею та всі ті сорочки, блузи й жилети, до яких треба було пришити ґудзики і поновити шви. З часу повернення до цієї домівки того ранку Роза спрямувала свій сум на шалене штопання та шипя — її єдине уміння, за допомоги якого вона могла віддячити за їхню доброту до неї. Увесь час по обіді вона просиділа, зігнувшись, у цьому кутку кухні, і мовчки шила. Її