Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Не розуміти революційний сенс, — зауважила Критик, жуючи батат, поки хатина трюхикала ґрунтовкою по слідах загону Плоцького совєту. — Заперечувати відчуття себе? Критикований за сродністю з самим собою гризун? Нісенітниця! Як можна цінувати мистецтво без відчуття себе?

Буря стенув плечима.

— Вони надто буквально все сприймають, — тихо промовив він. — Сила є — інновативного розуму не треба. Погано розуміють метафори; знаєте, половина ж із них вважає вас реінкарнованою Бабою-Ягою. Надто довго над нами тяжіла стабільність культури. Пов’їдалися установки, погляди на життя. Із настанням змін прийшла і нездатність на них реагувати. Намагаються все пояснити через засвоєні раніше догми.

Рубенштейн обперся об стіну:

— Я так утомився, намагаючись їх пробудити.

Сестра 7-ма рохнула:

— А це як у вас називається? — тицьнула вона кудись надвір.

Перед ними маршувала строката колона кіборгів, частково механізованих революціонерів, які певною мірою переросли свої колишні рамки, але на тому й зупинилися. Уперед їх вів кріль, прямуючи в ліс почасти трансцендентної дичини.

Буря не зводив погляду з кроля.

— Та як йому заманеться, так і називається. Хіба посперечаєшся із тим, хто має зброю?

Опівдні ліс навколо змінився до непізнаваності. Дивні біологічні експерименти переінакшили всю рослинність. Дерева й трава обмінялися листям, так що вони зараз ішли колючим хвойним моріжком, поки над головами шуміло лугове билиння; строкате, чорне й зелене листя розросталося навколо глянцевими кронами. Найбільше турбували чагарники, гілочки яких по краях немовбито розмивав туман; фенотипи там віддавалися протиприродному безладному обміну характеристиками.

— От що призвело до цього? — Буря спитав у Сестри 7-ї під час одного з годинних перепочинків.

Критик стенула плечима:

— Ніщо призвело. Периферійна лісова лисенківщина. Витвір рекомбінантного мистецтва. «Мій сину, бійсь Курзу-Верзу…» У цьому біомі є тільки природні земні деривати?

— Ви мене питаєте? — гмикнув Рубенштейн. — Хіба я садівник?

— Гадання не вірогідне, — лукаво відповіла Сестра 7-ма. — Хай там як, принаймні деякі периферійні витвори рекомбінантні. Неантропоцентричні маніпуляції з геномом. Елегантні структури, безцільні модифікації. Це ламарківський ліс. Вузли здійснюють обмін характеристиками, що визначають фенотип, корисних набувають.

— Хто ж визначає їхню корисність?

— Виставка Квітів. Елемент Периферії.

— Ото дивина, — пробурмотів Буря.

Під час наступного перепочинку він підійшов до кроля.

— Ще далеко? — спитав Буря.

Гризун принюхався до леготу.

— Кілометрів п’ятдесят? Може, більше? — Кріль мав дещо спантеличений вигляд, немовби оцінка відстаней перетворилась на складну абстракцію.

— Сьогодні вранці ти говорив про шістдесят кілометрів, — зауважив Буря. — Ми пройшли десь двадцять. Ти нічого не плутаєш? Оця народна міліція тебе недолюблює, і якщо ти й надалі мінятимеш покази, я навряд чи зможу їх утримати від якогось дурного вчинку.

— Я простий кріль. — Він притис вуха, навсібіч крутячи головою, немовби дослухаючись якихось загроз. — Знаю, де хазяїна атакують, атакували, Міми. Повірте, з того моменту я від нього нічого не чув. Завжди знаю, де він, не знаю як… не знаю, чи далеко. Друже, це наче компас у голові, зрозуміло?

— А ти давно став кролем? — запитав Рубенштейн, у якого закралася жахлива підозра.

Писок кроля набув спантеличеного виразу.

— Точно не скажу. Здається, колись…

Він замовк. Опустилися залізні віконниці, повністю заховавши вогник в очах.

— Ні слова більше. Вперед на пошуки хазяїна. На порятунок!

— Хто твій хазяїн? — із притиском промовив Буря.

— Фелікс.

— Фелікс… Політовський?

— Не знаю. Можливо.

Кріль притиснув вуха й вищирився:

— Не хочу говорити! Завтра будемо там. Врятувати хазяїна. Вбити Мімів.

Василій дивився на зорі, які крутилися в нього попід ногами. «Я загину», — подумав він, притлумлюючи жовчну відрижку.

Із заплющеними очима паморочилося трохи менше. Досі дещо гуділа голова від удару об стінку каюти, яку він зачепив, коли його викинуло у відкритий космос; якийсь час перед очима було темно, і Мюллер просто летів собі, обійнятий хмарою болю. Тепер же, коли він мав трохи часу подумати, той біль здався іронічним жартом; трупам же не повинно боліти, правда? А значить, він усе ще лишався живим. Коли ж перестане боліти…

Він знову й знову переживав момент катастрофи. Бачив Зауера, який пересвідчувався, чи всі в скафандрах. Чув, як хтось сказав, що там мікроотвір. І ця фраза здалася тоді геть реалістичною: жінка трошки розгерметизувала каюту, щоб заклинити замки, які вмикаються під час декомпресії. А потім — яскравий спалах шнура-різака довів, що вони всі помилялися. Вируючий мальстрем умить дотягнувся до лейтенанта і боцмана та висмоктав їх із корабля у темний, повний зірок тунель. Василій спробував був ухопитися за дверну ручку, але незграбні руки в рукавицях аварійного скафандра по ній тільки сковзнули. Це через них він потрапив у круговерть і тепер борсався в ній, неначе павук у повній ванні води, з якої витягнули корок.

Холодними кинджальними вогниками оберталися зорі, дістаючи його навіть крізь склеплені повіки. «От і все. Я справді загину. Додому більше не вернусь. Не заарештую шпигуна. Не зустрінуся з батьком і не скажу, що я насправді про нього думаю. Що ж скаже Громадянин?»

Василій розплющив очі. Його все ще крутило. Він робив щось із п’ять-шість обертів на хвилину. В аварійному скафандрі не було маневрових двигунів, його радіопередавач працював у жалюгідному діапазоні кількасот метрів, чого з лишком вистачало для використання на борту. Цього, можливо, навіть вистачило б, якби його радіомаячок хтось шукав. Але ж ні. Мюллера крутило навколо власної осі