Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Демони як провалились. Обидва. Дні потягнулися тужливі й одноманітні. Нудьгу злегка розвіяв черговий візит нишпорок, проте вони більше налягали на свіжу рибу та ховрахів, ніж розважали нас розпитуваннями.

– До Лукошника заїжджали? – з набитим ротом запитав один із них.

Після негативної відповіді служителі закону геть-чисто забули про справи і кілька годин поспіль ніжилися на пляжі. Далеко за полудень забралися додому – не дуже, втім, поспішаючи. Від'їжджаючи, обмовилися, що в Лукошнику сталася «жах яка біда». Судячи з туманних натяків, знову йшлося про палія.

– Ніхто не залишав Ялівець, – твердо заявила Мела.

Вони начебто повірили. Я – ні.

У нас був кінь. Більшу частину доби практиканти проводили хто де. Хіба що Ілона часто потрапляла на очі та Еньєр спав цілими днями. За бажання будь-хто міг відлучитися на п'ять-шість годин, а потім розповідати казки про те, що заблукав, вистежував демона, застряг у кущах…

– Куди вона пішла?!

Я проводжала поглядом нишпорок і не відразу зрозуміла, що Вальєн виглянув із вікна і звертається до мене.

– До струмка, – відповіла, проігнорувавши вимогливий тон з нотками, схожими на страх. – Хоче зібрати якісь трави.

– Щоб чаклувати як у давнину?

– Угу.

Він наче заспокоївся, навіть розсміявся:

– Це не схоже на неї. Що, срібного пилу справді немає?

– Кому, як не тобі, це знати?

Я одразу пожаліла про жорстокі слова. Через брак благословенного срібла Яструб постраждав найбільше. Заклинання, яке допомагало йому ладнати з протезами, втратило силу. Тепер він пересувався за допомогою саморобних милиць і звинувачував у цьому чаклунку. Чи варто говорити, що це не сприяло дружній атмосфері?

– Ти подобаєшся мені, бабцю. З тобою весело.

– Але Ласка подобається більше, – і знову я не втримала язика за зубами.

– Ревнуєш?

– Не розумію.

Вальєн висунувся у вікно розвалюхи, яку облюбував з першого дня приїзду, зиркнув на заховані в хмарах Драконячі гори.

– Це суто ділові стосунки, – кинув, дивлячись убік. – Жодних образ.

– У сенсі, тебе все влаштовує, а Ілона скаржитися не має права?

Він глузливо пирхнув:

– Бачу, головна тутешня розвага – пхати носа в чужі справи?

– Ви якось не дуже ховаєтеся, – парирувала я.

– Невже Ласка чимось незадоволена?

Тут би мені підтакнути і взятися його повчати… Тобто пиляти. Деякі жінки досягають такої майстерності на цій нелегкій ниві, що вмикають оборонний режим за найменшої незгоди з їхньою думкою. Але я не знайшла, що сказати. Ілона поводилася так, ніби її зовсім не зачіпали ні зневага, ні грубість, ні нарочита байдужість.

– Нікому не подобається, коли його ні за що мають, – сказала я замість палкої ​​промови про свободу та рівність.

Вальєн здивовано підняв брову:

– Серйозно? Ти відкрила мені очі, старенька. Дозволь же посвятити тебе в один страшний секрет. У цьому світі все має ціну. Я, ти, демони, дракони… Винятків нема. Хіба що твоя подруга досі витає у хмарах і ніяк не спуститься в реальність. У її голові лишень ідеї. Таке не лікується золотом.

– Пропонував? – Здогад змусив мене посміхнутися.

– Вважаєш, я в тому становищі, щоби експериментувати?

Порив вітру зніс із даху жменю дерев'яної потерті. Я чхнула, обережно витерла очі. Коли зуміла підняти повіки, Яструб був напрочуд серйозний.

– Вона – мій єдиний шанс змиритися з усім.

– Ну то цінуй його! Її! Тобто… – Я заплуталась у своїх думках. – Вбити Сойла неможливо. Повернути Сойла неможливо!

– У тому й сенс, – прозвучало тихо. – Білий Дракон недосяжний, а ми разом.

– У моєму розумінні «разом» – це не постійні обіцянки прикінчити одне одного! І Ласка в схему не вписується!

Кричати у спеку – не найрозумніше заняття. У горлі пересохло, і я розкашлялася.

– Води? – люб’язно запропонував Вальєн.

Незважаючи на відмову, він простягнув крізь вікно скляну посудину.

Дякувати я не стала. Відпила, потримала теплу рідину в роті, звикаючи до присмаку диму (про те, що котел на відкритому вогні треба накривати кришкою, Лілея не знала), неохоче проковтнула.

– Наше «разом» таке, яке є, – почула слова Вальєна. – Одного разу я перейшов межу, і тепер нічого не змінити.

Банку я втримала. На жаль, не у вертикальному стані. Вода залила одяг, зробила сандалі слизькими, перетворила пил на бруд. Мене це мало турбувало. Уява малювала такі мерзенні картини, що стало гидко. І все-таки я не мала права не сказати:

– Часом достатньо вибачитися.

У тих сльозливих романах, якими зачитувалася тавеннська княжна, це було головною істиною.