Читати книгу - "Постріл із глибин"

Вільсон говорив прямо та спокійно — його манера вже була добре відома громадянам країни, і слухачі часто говорили про нього як про професійного оратора. У голосі не було ані натяку на те, про що він збирався попросити Конгрес. Спочатку він не відводив очей від тексту, але поступово все частіше піднімав погляд, щоб підкреслити висловлену думку.

Говорячи про поведінку Німеччини, Вільсон сказав, що «по суті, це не менш як війна проти народу Америки та Сполучених Штатів»[779]. Він окремо підкреслив минулі шпигунські заходи Німеччини й телеграму Циммермана, а майбутню боротьбу Америки описав величними словами: «Світ треба зробити безпечним для демократії».

Після цих слів почулись оплески однієї людини, повільні та гучні. Сенатор Джон Шарп Вільямс, демократ із Міссісіпі, «серйозно та багатозначно»[780] плескав у долоні, писав репортер з New York Times. За мить думка про те, що це і є основною ідеєю промови Вільсона, що це і є тим, чого прагне досягти Америка, досягла голів усіх присутніх сенаторів та представників, і залу охопили овації.

Промова Вільсона набирала обертів. Попередивши, що на країну чекають «багато місяців суворих випробовувань та жертв», він проголосив, що боротьба Америки — це боротьба від імені всіх народів світу.

«Такому завданню ми можемо присвятити свої життя та долі, усе, що ми є, й усе, що ми маємо, з гордістю, бо прийшов день, коли Америка отримала честь покласти свою кров та сили за принципи, які народили її на світ, за щастя й мир, які вона береже. Інакше вона вчинити не може, і хай їй допоможе Господь».

Після цих слів почався справжній кінець світу. Усі підвелися. Замайоріли прапори. Чоловіки кричали, свистіли, ревли. Промова Вільсона тривала 36 хвилин, і він жодного разу не промовив слова «Лузитанія». Закінчивши промову, він швидко вийшов із зали.

Перш ніж Конгрес ухвалив рішення про війну, минуло чотири дні. За ці декілька днів німецькі субмарини наче навмисне намагалися позбавити Америку останніх сумнівів — було потоплено два американські торговельні кораблі. Загинуло щонайменше одинадцять американців. Так багато часу знадобилося Конгресу не тому, що були сумніви, а тому, що всі сенатори та представники розуміли: це великий історичний момент, і всі хотіли, щоб їхні ремарки ввійшли в історію. Вільсон підписав резолюцію о 13:18 6 квітня 1917 року.

Вінстону Черчиллю здавалося, що вже давно треба було це зробити. У його історії, більше схожій на мемуари, — «Світова криза 1916—1918» — він так казав про Вільсона: «Те, що він зробив у квітні 1917-го, треба було зробити у травні 1915-го. Якби він зробив це тоді, нам вдалося б уникнути різанини, страждань та руйнації, відвернути багато катастроф. У скількох мільйонах домівок вільний стілець був би зайнятий! Яким інакшим був би розтрощений світ, у якому тепер приречені жити як переможці, так і переможені!»[781]

Проте Америка долучилась до війни якраз вчасно. Нова німецька кампанія необмеженої підводної війни почалася з жахливим успіхом, хоча британські посадовці це приховували. Американський адмірал Вільям С. Сімс дізнався правду, коли приїхав до Англії, щоб скласти план участі Америки в морській війні разом із британськими лідерами. Сімса шокувало те, про що він дізнався. Німецькі субмарини топили кораблі в такій кількості, що в Адміралтействі таємно прогнозували: Британії доведеться капітулювати до 1 листопада 1917-го. У найгірший місяць, квітень, у будь-якого корабля, що виходив з британського порту, шанси бути потопленим складали 1 до 4. У Квінстауні консул США Фрост на власні очі побачив результати нової кампанії: лише за двадцять чотири години на берег зійшли команди шести торпедованих кораблів[782]. Адмірал Сімс доповів у Вашингтон: «Якщо коротко, то я вважаю, що зараз ми програємо війну»[783].

Лише через десять днів флот США відправив на допомогу ескадру есмінців. Вони вийшли з Бостона 24 квітня. Есмінців було небагато — тільки шість. Але важливість цього кроку була очевидною для всіх.

Уранці 4 травня 1917 року будь-хто, хто опинився на верхівці пагорба на мисі Олд-Хед-оф-Кінсейл, міг побачити незвичайну картину. Спочатку на обрії з’явилися шість хмар чорного диму. День був навдивовижу ясний, море вражало синявою, пагорби рясніли зеленню — просто як у той самий день два роки тому. Кораблі на обрії було видно дедалі чіткіше. Корпуси кораблів нагадували ос — таких тут іще ніколи не бачили. Вони йшли однією лінією, і на кожному майорів великий американський прапор. Сотні глядачів зібралися на березі. Багато в кого в руках теж були американські прапорці. Для них це стало незабутнім видовищем неймовірного значення. Це нащадки колоністів поверталися в скрутну годину Британії. Цю мить увічнив художник Бернард Ґріббл на відомій картині «Повернення “Mayflower”». Американські прапори здійнялися над будинками та публічними установами. Британський есмінець «Мері Роуз» вийшов зустріти бойові кораблі та просигналив «Вас вітають американські прапори»[784]. Американський командир просигналив у відповідь: «Дякую, я радий вам!»

Восьмого травня есмінці вийшли у своє перше патрулювання — усього через день після другої річниці потоплення «Лузитанії»[785].

Епілог.

Особисті справи

Одного спекотного липневого дня 1916 року портовий лоцман увійшов у канцелярію морських новин у Беттері-парк, Мангеттен, та запросив репортерів на прогулянку на буксирі вгору річкою Гудзон у Йонкерс, що на півночі Мангеттену. Тут він мав «забрати» корабель та вивести його вниз річкою в ширші та безпечніші води Нью-Йоркської затоки. Зазвичай репортери були не схильні до таких прогулянок, але в офісі була задуха, а лоцман запевняв, що свіже повітря піде всім на користь. Репортери, серед яких був і Джек Лоуренс із Evening Mail, захопили з собою чимало спиртного — «рідкої провізії», як назвав це Лоуренс. Коли буксир наблизився до причалу в Йоркерсі, репортери побачили, що кораблем, по який вони прийшли, був старий лайнер компанії «Кунард» «Ултонія», який мав узяти на борт коней для війни. Корабель був невеликий, з однією трубою: «...такий замурзаний та брудний, у жахливому стані — ми ледь його впізнали»[786], — згадував Лоуренс. Чорний корпус корабля пофарбували в сіре абияк, і «більша частина фарби відлущилася, від чого корабель здавався смішним, плямистим».

День був спокійний, на річці стояв майже штиль. Проте корабель чомусь гойдався з боку в бік. Лоуренс ніколи раніше