Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Тут усе було трохи інакше, ніж у решті квартири. У повітрі — звук, навіть коли його немає. На стінах — постери гуртів, ескізи, на підлозі — пледи, подушки, гітара. На столі — кавова кружка, в якій лежали не олівці, а медиатори. І на ліжку — теплий светр.

— Не прибиралось, — винувато сказав Алекс. — Але це... справжнє.

— Знаєш, — усміхнулась Злата, — я б не довірила тому, хто щодня заправляє ліжко.

Він усміхнувся теж — трохи втомлено, але з полегшенням. Сів на край ліжка, притягнув ноги, скинув светр.

Він простягнув руку. Вона підійшла. Сіла поряд. Їхні пальці переплелися — і вже не розпускалися.

— Слухай… — сказав Алекс після довгої паузи. — Ти не уявляєш, скільки разів я боявся, що все зламається. Що я зроблю щось не так. Що не витримаю. Що ти зникнеш.

— Я зникала. Але завжди поверталась. Знаєш чому?

Він дивиться на неї, мовби боїться відповіді.

— Бо хотіла, щоб це був не кінець. Бо з тобою я відчувала себе справжньою.  І от зараз, здається, ми нарешті починаєм щось своє. Без решти світу. Без страху.

— Злата, — прошепотів він. — Можна я щось скажу, і якщо це здасться тобі надто... — зробив паузу, — ти можеш просто зробити вигляд, що не почула.

— Добре, — усміхнулась вона ледь помітно.

— Коли я виступав у “Люмені”, — його голос став майже нечутним, — я не просто співав пісню. Я ніби вивільняв усе, що ніколи не міг сказати словами. І кожна нота була про тебе. Про те, що я не знав, чи маю право тебе кохати, але вже не міг не кохати. Коли я побачив, як ти йдеш крізь зал... це було як перший вдих повітря після довгого занурення.

Вона нахилилась до нього, обхопила долонями його щоки.

— І як ти зараз? Можеш дихати?

— Тільки коли ти поруч.

Він торкнувся її губ ще раз — цього разу довше. Глибше. Впевненіше. Його пальці ковзнули до її талії, дбайливо, майже благоговійно. Злата відповіла на поцілунок, вдихаючи його запах, тепло, його голос у тиші. Їхні рухи були м’якими, повільними, ніби час уповільнився.

— Я думала, що не зможу довіряти більше, — прошепотіла вона, поклавши голову на його плече.

Він провів пальцями по її волоссю.

— Але тепер усе, що я хочу — це щоб ти була щаслива. І якщо це буде не зі мною... — він ковтнув, — я все одно дякуватиму тобі за цей вечір. І за те, що ти прийшла.

Злата підняла голову, її очі блищали.

— Не говори так. Я не прийшла... Я залишилась.

— А якщо я неідеальний? Якщо я облажаюсь?

— Я не шукаю ідеального. Я хочу справжнього.

Тиша між ними — як музика без звуків. Вона нахиляється, цілує його легко, обережно — не як колись, із болем і сумнівами, а з надією. Уперше — без тіней у серці.

Він відповідає повільно, м’яко, наче дякує. Її руки ковзають під його светр, пальці відчувають тепло шкіри, ритм дихання, що зливається з її власним.

Ця ніч не була схожа на першу. Вона не була про втечу, про забуття чи доказ. Вона була про вибір. І довіру. І новий початок.

Коли вони заснули, її долоня лежала в його руці — так само, як і на кухні. Але тепер — не приховано. А просто. Сміливо.