Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Інна обійшла весь вокзал і після довгого дня ходьби вона втомилася і зупинилася біля людини, що продавала гарячі чебуреки; тільки зараз вона згадала, що не їла з вчорашнього дня, її шлунок нарешті дав про себе знати. Приємний запах чебуреків додав Інні сміливості і вона попросила у торговки:

- Тьотю, дайте мені, будь ласка, один чебурек. Я така голодна. У мене немає тепер дому.

- Іди геть звідси, - промовила грубо продавчиня. - Багато вас тут таких розвелось!

Бідолашна дівчина не насмілилась більше просити і швидко пішла геть звідти. Вона перейшла дорогу і рушила до перших дверей, що були відчинені; зайшовши туди, вона опинилася у великому і просторому приміщенні; їй аж дух перехопило. По два боки були каси, зверху звисали великі, - як вона сказала: "люстри", - навпроти входу видно інші двері і теж відчинені; вона направилася туди. Перед її очима постав великий поїзд, вона так пильно на нього дивилася, що здавалося, вона вперше бачить поїзд. Раптом вона почула, як хтось до неї промовив:

- Дай мені копійок, - заговорив якийсь хлопчак, - і тебе Бог благословить.

- Я не маю, - відповіла Інна і він пішов далі.

Почувши ці слова, її, мов струмом вдарило. "Невже мені теж прийдеться так просити? - питала вона себе. - О Боже! Я не хочу так жити. І де я сьогодні ночуватиму? Може мені вернутися додому? Ні. Тільки не в той дім."

Вона зайшла до зали очікування і там сіла на лавці. Зала була переповнена студентами, бо то була п'ятниця. Студенти поверталися до своїх домівок, щоб побачити своїх рідних, наповнити сумки продуктами і знов сюди повернутися. Біля Інни сиділа жінка із двома дітьми: хлопцем вісімнадцяти років і дівчинкою, котрій, напевно і десяти не було; вона тримала у руці красиву ляльку Барбі, і чесала їй волосся.

"А в мене ніколи такої ляльки не було, - думала Інна. - Мені мама не хотіла купити, а тепер уже й не купить. Я так хотіла мати таку ляльку і зараз хочу. Я б її теж чесала, переодягала, розмовляла б з нею. Вона була б мені, як дочка і я її не кривдила б, як мене моя мама. Я б її захищала, оберігала від поганих людей, таких, як мій вітчим." Іннині думки перервала розмова матері і сина.

- Вона ж не думає, що ти з нею одружишся? - говорила жінка. - Мені ще зараз невістки не хватало, та ще й такої, що завагітніла не жонатою.

- Не бійся, я з нею не хочу женитися. З такою, як вона? Та де?

- Хай робить аборт. Якщо їй треба гроші, то ми дамо, але байстрюка я не хочу мати внуком.

Раптом передали, що поїзд до Коломиї прибуває і вони швидко зірвалися зі своїх місць, і почвалали до поїзда. Зала майже стала порожньою, уже була майже дванадцята година. Інна втомлена від голоду, холоду і ходьби, приперлася до спинки лавки і почала "куняти"; цілу ніч вона ж не спала. Минуло кілька годин і дівчина схилилася на лавку, мов це було ліжко і заснула міцним сном. Інколи її вуста всміхалися, немов їй снилося щось приємне. Хіба могло в її житті бути щось приємне? Навпроти лавки, де лежала Інна, сиділи дві старенькі бабки і пильно дивилися на сплячу дівчину.

- Боже, Боже! - мовила одна бабка. - Така молоденька, а вже на вулиці.

- Що за часи настали? - підтримувала її інша. - І це життя? Це жорстоко!

- І вона теж буде такою ж матір'ю, як її була, а може ще й гіршою буде.

- Свою кровинку вигнати на вулицю?! Це страшне!

- Це гріх! Буде вона горіти у пеклі.

Минув ще деякий час; бабок уже не було; була пізня година. Інна досі ще спала. І раптом на її лавку присів якийсь чоловік. Він був схожий на багатого бомжа, тобто на такого, що має дім і заробляє гроші, просячи їх в інших. Можна було сказати з впевненістю, що він - азіат; шкіра в нього була смуглява, брудна: одяг був весь полатаний, а де-не-де і дірками світився. Він із радістю із цікавістю розглядав дівчину, що міцно спала солодким сном, і те що він бачив - йому подобалося, це викликало навіть усмішку на його лиці, а в очах загорявся якийсь вогник. Очевидно, дівчина йому дуже сподобалася. Певний час він так сидів і дивився на неї, а потім вирішив її розбудити, що виявилося не так вже й легко; вона спала дуже міцно; на мить він уявив, що вона мертва і відсахнувся. Але він помітив, що вона поворушила губами; тоді він з більшою наполегливістю почав її штовхати рукою. Незабаром дівчина розплющила очі і хутко піднялася. У очах її виднівся переляк.

- Не бійся, - промовив азіат. - Я тобі нічого не зроблю.

Дівчина мовчала, витріщивши свої великі голубі очі на чоловіка.

- Чого ти тут спиш? - запитав він.

- А тут не можна спати?

- Ні, можна. Мені просто цікаво. Дуже жалко, що така молода дівчина не ночує дома.

- В мене немає більше дому.

Азіат розраховував, що вона це скаже, тому й не здивувався, а навіть продовжував розмову:

- Тебе вигнали чи ти втекла?

- І те, і те.

- Ясно. Я бачив багато таких, як ти. Спершу вони всі налякані, опинившись на вулиці і не маючи засобів для існування, та потім, з часом вони звикають і тепер не уявляють життя без вулиці.

- Мені страшно, - мовила тихо Інна; слова незнайомця її заспокоювали і діяли, як цілющий бальзам. - Ти теж тут живеш?